UKR ENG
«ПАТЕНТБЮРО» Web-журнал «Інтелектус» Факти & Міфи Як виникло наше місто
ТЕМПОРАЛОГІЯ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
ІНТЕЛІГІБІЛІЗАЦІЯ
СИМВОЛІКА & ГЕРАЛЬДИКА
* МАТРИКУЛ
ІНФОРМЕРИ

Як виникло наше місто

Карта поселень на місці сучасного Дніпропетровська До недавнього часу проблема виникнення нашого міста, відомого нині під назвою Дніпропетровськ, вирішувалася в руслі російської великодержавно-шовіністичної історіографії. Було, мовляв, у нашому краї «Дике поле», котре трактують ніби якусь пустелю Аравійську, а потім прибула сюди «матушка» Катерина II й заснувала разом зі своїм фаворитом графом Г.Потьомкіним місто, що дістало назву Катеринослав.

Пропонувалися при цьому, щоправда, дещо розбіжні дати:

  • 1783 р. (указ Сенату про заснування Катеринославського намісництва),
  • 1784 р. (визначення центром даного намісництва м. Катеринослава на правому, а не лівому, як перед тим, березі Дніпра),
  • 1787 р. (приїзд у наш край на шляху до Криму Катерини II й офіційне закладання Преображенського собору, а разом з ним і міста). В радянські часи розшукали ще одну дату з цієї ж серії —
  • 1776 р. (цього року азовський губернатор Чертков рапортував Потьомкіну про виготовлення проекту майбутнього губернського центру, котрий мав стояти «на речке Кильчене, недалеко от впадении ее в реку Самару» [1]

Ясна річ, що про українських козаків офіційні історики мовчали, та й взагалі в сталінські й брежневські часи до цієї теми ставилися паче до «персони нон грата». Але факти — річ вперта, і свій подальший виклад ми будемо вести на їх основі.

Територія, на якій нині розташований Дніпропетровськ, належить до числа п'яти зон України, заселених людиною найраніше, ще в часи палеоліту. На берегах Дніпра знайдено ряд стоянок первісної людини, пізніше й слов'янських поселень. За доби Київської держави повз територію майбутнього Дніпропетровська проходять торговельні шляхи світового значення (з варяг у греки, соляний), причому якраз тут, перед порогами знаходилися особливо важливі й складні відрізки цих шляхів. Про зону нашого міста, насамперед про перший поріг на Дніпрі — Кодацький, — згадував візантійський імператор Костянтин Багрянородний у 943— 959 рр. Адже для тяжкого долання порогів мандрівники, купці, воїни, дипломати мали добре приготуватися. Тому не випадково на території нинішнього Дніпропетровська, у лівобережній його частині, на так званому Огрінському півострові при впадінні р. Самари в Дніпро, виникло перше велике поселення. Варто сказати, що у XIII ст. воно тяглося смугою понад Самарою на декілька кілометрів до так званого Попового мису. Тут були ремісничі майстерні (гончарні, майстерні по виготовленню бронзових котлів та ін.); знахідки, зроблені відомим археологом Дмитром Телегіним, виразно засвідчують велику роль Огрінського городища як торговельного центру [2].

Це городище не розвинулося у місто, насамперед через монголо-татарську навалу, але важливий крок на шляху освоєння зони майбутнього Дніпропетровська наші предки зробили.

Після ліквідації золотоординського іга в Україні внаслідок перемоги на Синіх Водах у 1362 р. військ Великого князівства Литовського, куди входила й більша частина України, було очищено від загарбників й зону нашого майбутнього міста. За князя Вітовта (1392—1430 рр.) кордони Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря між гирлами Дністра та Дніпра, а на лівому березі Дніпра вони проходили тоді приблизно по сучасній межі між Запорізькою та Херсонською областями. Потужним південним форпостом Великого князівства Литовського стала Тавань, що знаходилася біля сучасної Каховки. За Вітовта виникає ряд міст у Південній Україні, в тому числі Коцюбіїв (Хаджибей, сучасна Одеса), фортеця св. Іоанна (Херсон — ?) та ін. і Як мінімум з XV ст. виникає запорозьке козацтво, яке і активно включається в боротьбу проти агресії Османської імперії, в процес освоєння і заселення нашого краю. Козацькі уходи простяглися понад Дніпром аж до Тавані. Найважливішою ж зоною на дніпровському низу в економічному та військовому планах була територія біля гирла Самари, при її впадінні в Дніпро. Як говорилося вище, саме тут уходів було особливо густо, їх засновували козаки й міщани Черкас, Канева, ченці Києво-Печерської лаври та Пустинно-Миколаївського монастиря. Ці абсолютно точні дані стосуються щонайменше початку 1552 р [3].

Французький мемуарист Г. Л. де-Боплан, який був в Україні у 1630—1647 рр., довго жив на території нашого міста, будував Кодак, писав про острів Кінський, котрий знаходився трохи нижче Монастирського (біля сучасного парку ім. Шевченка): «Є на цьому острові рибалки, які за браком солі зберігають рибу в попелі, засушуючи її дуже багато. Вони ловлять рибу в річці Самарі, яка з другого боку впадає у Дніпро... Козаки називають її (Самару) «святою рікою», мабуть, через тутешні багатства. Я бачив, як тут навесні ловили оселедців, і осетрів...» [4].

Звичайно, можна говорити тільки про поселення, а не про місто, але наведених тут фактів достатньо, щоб відкинути міф про Дике поле у XVI—XVIII ст. принаймні в межах сучасного Дніпропетровська. Саме ж місто бере свій початок від фортеці Кодак (Старий Кодак), побудованої у 1635 р. Обставини закладення фортеці Кодак треба розглянути детальніше.

Після придушення національно-визвольного повстання українського народу 1630—1631 рр., очолюваного гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом), Річ Посполита намагається посилити контроль над Запорозьким козацтвом, котре було авангардною силою українського народу у боротьбі за волю й незалежність в XVI— XVIII ст. До того ж, Річ Посполита прагнула зменшити небезпеку польсько-турецької війни, запобігаючи самовільним морським походам козаків і водночас набігам ординців з півдня. Одним з найважливіших заходів уряду Польсько-Литовської держави проти цього було спорудження потужної фортеці на берегах Дніпра, яка б мала перервати зв'язок Січі з Наддніпрянською Україною і водночас забезпечити надійну оборону від ординців. Власне, уряд Речі Посполитої у боротьбі з ординцями використовував досвід Московської держави, котра ще раніше почала будувати на своєму південному кордоні в кінці XVI ст. «Белгородскую черту» — оборонну лінію з міст-фортець: Білгорода (1598 р.), Воронежа (1586 р.), Козлова (1636 р.) та ін.

У лютому 1635 р. король Речі Посполитої Владислав IV Ваза, який був, до речі, шведом за походженням, і сейм ухвалили спорудити фортецю біля першого дніпровського порогу — Кодацького. Дане місце було обрано цілком свідомо. Якби фортеця була поставлена вище, тоді вона не могла б перекрити вільного шляху козакам із Самари до Дніпра й зашкодити доланню ними порогів. Не треба забувати, що саме у самарських лісах козаки будували свій флот і спускали його на Низ. Якби фортеця була поставлена нижче, наприклад біля Хортиці, тоді було б дуже важко постачати її боєприпасами, провіантом тощо, а тим, хто робив би це, довелося б діяти в умовах постійної загрози ворожого нападу під час долання порогів. Отже, місце було обране ідеальне й до того ж на високому дніпровому березі, що робило фортецю неприступною з боку річки.

Варто сказати й про походження назви Кодак. Фортецю-місто було названо від імені порога, але щодо розшифровки існують різні думки Один із дореволюційних філологів виводив це слово з фінно-угорських мов, де воно означає «водоспад». Краєзнавець-любитель В. Фоменко з Запоріжжя пропонував тлумачити це слово «як бухта, захищене місце», перекладаючи його з тюркських мов. На наш погляд, має рацію дніпропетровський краєзнавець Іван Савельєв, який, теж заглибившись у тюркські мови, відкидає один з можливих варіантів як «бараняча гора», але пропонує інший: «поселення на горі» (кой-поселення, даг-гора) [5].

Кодацький поріг, хоч і не був найгрізнішим на Дніпрі, однак при його доланні, звичайно, доводилося виходити на берег й обережно тягти човни на линвах, йдучи берегом, ніби рєпінські бурлаки, ще й пильнуючи, щоб дно човна не було пробите підводною скелею. Ясна річ, що коли хтось намагався б пройти перший поріг, то ставав легкою мішенню для фортечних гармат. Нагляд за спорудженням фортеці був покладений на знаменитого полководця Речі Посполитої Станіслава Конєцпольського (1592—1646 рр.), який був тоді великим гетьманом коронним. Він брав участь у нещасливій для Речі Посполитої битві на Цецорськнх полях у Молдавії (вересень 1620 р.); за перемоги над шведами у Прибалтиці був прозваний Левом Півночі, громив тур. ків, татар і ногайців, проявив себе і як каратель, придушуючи національно-визвольні повстання українського народу 1625, 1630—1631, 1635, 1637—1638 рр. Саме Конєцпольський, прибувши на сейм 1635 р. з запізненням (у березні), наполіг на прийнятті ухвали щодо будування Кодака. Зазначимо, що ідею побудування фортеці чи лінії фортець на Дніпрі у нашому краї, щоправда, не проти козаків, а проти агресії Османської імперії та ординських набігів, висловлювали ще ряд видатних діячів української та польської історії, наприклад козацький вождь Остафій (Остап) Дашкович (1536 р.), біскуп Юзеф (Йосип) Верещннський (кінець XVI ст.) та ін.

Проект сучасної твердині з шести бастіонів був розроблений двома іноземними інженерами й картографами — німцем Фрідріхом Геткантом і французом Гійомом Бопланом. Останній, як уже зазначалося, написав спогади про своє перебування в Україні, про запорозьких козаків, згадав і про Кодак... До речі, саме його опис був використаний Гоголем при створенні повісті «Тарас Бульба», й сам Боплан був виведений у цьому творі великого письменника в образі іноземного інженера, який при облозі Дубна запорожцями дивується з їхньої військової кмітливості. Геткант перед цим склав ряд карт Балтійського узбережжя Польщі, а Боплан — України. Вони ж проектували й будували ряд фортець і міст, зокрема Боплан керував будівництвом фортець у Барі (1631), Бродах (1632—1633), Новому Конецполі (1634), Кодаку (1635), Кременчуці (1634—1638), укріплених таборів у Кам'янці-Подільському (1633), Старці (1638), замку-палацу в Підгірцях та ін. Щоб посприяти швидкому збудуванню Кодака, на місце прибув і сам Конєцпольський, який навіть із власних коштів, додатково до державних, оплачував фортифікаційні роботи. Звичайно, безпосередньо фортеця будувалася руками українських селян і козаків, які прибули сюди з різних міст Наддніпрянщини. її було зведено в рекордно короткий час: від весни до серпня 1635 р. Нову твердиню було споруджено у вигляді чотирикутника з бастіонами загальною довжиною по периметру близько 1800 м. З трьох боків її оточував оборонний рів, у дно якого були вбиті загострені дубові палі; з заходу вона круто підносилася над Дніпром. Напроти єдиних воріт був перекинутий підйомний міст, з північного схилу був хід до Дніпра по воду. З півдня, де фортеця не мала природного захисту, перед нею розкидали металеві колючки, щоб завадити наскоку ворожої кінноти. У внутрішніх приміщеннях могло розміститися майже 1000 душ [6].

Кодак було збудовано за останнім словом європейського фортифікаційного мистецтва, тому був дуже тяжким для здобуття. Зазначимо, що Кодак одразу ж потрапив на європейські карти і мав позначку як місто у XVII—XVIII ст. У фортеці було споруджено католицький монастир, навколо Кодака виникло ремісничо-торговельне передмістя — Слобода. Потужна твердиня не тільки поклала початок нашому місту, але й сприяла інтенсивному заселенню його околиць. У безпосередній близькості від Кодака, нижче гирла Орілі, було збудовано невелику фортецю, яка, однак, існувала недовго. Цікаво, що її побудування здійснювалося з ініціативи Криштофа Арцишевського, про що пише відомий польсько-білоруський мемуарист Б. Маскевич (див. додаток №3). К. Арцишевський (9.ХІІ.1582 р. — квітень 1656 р.) походив з відомого польського шляхетського роду. Він зі своїм братом Іллею служив литовським магнатам князям Янушу й Криштофу Радзівіллам, європейським монархам. У 1619 р. інший брат Арцишевського став на голландську службу й відправився до колонії цієї держави у Латинську Америку (Бразилія). Там він став головнокомандуючим голландськими військами й уславився як засновник Ріо-де-Жанейро, Баії та Пернамбуку, про що навіть писав Ф. Булгарін у своєму романі «Мазепа», Повернувшись до Польщі, як генерал артилерії й адмірал голландського флоту, Арцишевський невдовзі став командуючим коронною артилерією (28.ІV.1646 р.—9.II.1650 р.), брав участь у битвах проти української армії Богдана Хмельницького. Ще пізніше, у 1645 р., за деякими даними — у 1650 р., виник Новий Кодак, котрий через певний час у XVIII ст. перевищить своїм значенням Кодак Старий, а у 1688 р. Мазепою буде збудована Новобогородицька фортеця на правому березі Самари при її впадінні в Дніпро (нині — територія селища ім. Шевченка, що входить до складу Дніпропетровська).

Першим комендантом Кодака було призначено французького офіцера Жана Маріона, «старого воїна», як назвав його відомий литовський мемуарист XVII ст., великий канцлер литовський Альбрехт Станіслав Радзівілл. Комісаром, який мав займатися козацькими справами, став шляхтич Пшиялковський. Сюди прибули два ескадрони драгунів, поповнення продовжували надходити. До серйозних сутичок з ординцями ще не дійшло, а козаків уже стали брати в шори. Надамо слово згадуваному А. С. Радзівіллу: «Конєцпольський, щоб знищити вогнище конфліктів, вибрав найзручніше місце на острові на річці Бористен (тут Радзівілл помиляється, плутаючи Кодак з островом Кодачком, що стояв на Дніпрі біля фортеці), річищем якого звикли пропливати козацькі кораблі на шкоду туркам, й збудував на ньому прекрасну фортецю Кодак, зміцнивши її гарнізоном, званим драгунським, чисельністю в кілька сотень і дав гарнізону командира, старого воїна Маріона, що, пильно стережачи, перешкоджав козакам у переході. Той, власне, не тільки заборонив доступ козакам до ріки поза призначеними кордонами, але й наказав їм утримуватися від полювання та рибальства, а порушників заковував у залізні обручі на ногах і шиї. Льохи (Кодака) вмістили у собі вже 20 порушників, і можна було передбачати, що у майбутньому тут буде їх більше; Маріон також заборонив солдатам продавати козакам порох, а, підозрюючи нічну торгівлю, замкнув їх у підземному коридорі...» [7]

Свідчення визначного представника уряду Речі Посполитої доповнюється українською народною думою «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина», де жорстокий гніт польських загарбників було описано виразніше:

Не схотіли пани-ляхи 
Попустити й трохи, 
Щоб їздили в Січ бурлаки 
Та й через пороги. — 
Спорудили над Кодаком 
Город-кріпосницю, 
Ще й прислали в Кодак військо, 
Чужу-чужаницю. 
Йде бурлак чи комишник 
Порогом-водою, 
Його ловить чуже військо 
І оддає в неволю. 
Зажурились запорожці, 
Бо нема їм волі, 
Ні на Дніпрі, 
Ні на Росі, 
Ні в чистому полі... [8].
 

Свідчення визначного представника уряду Речі Посполитої доповнюється українською народною думою «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина», де жорстокий гніт польських загарбників було описано виразніше:

Свідчення визначного представника уряду Речі Посполитої доповнюється українською народною думою «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина», де жорстокий гніт польських загарбників було описано виразніше:

Українські козаки, добре усвідомлюючи загрозу Кодацької фортеці, якщо вона залишиться у ворожих руках, чекали тільки слушної нагоди для оволодіння нею. Про це теж говорить народна дума, називаючи й вождів повстання — гетьмана Івана Сулиму та хорунжого Павла Павлюка — майбутнього ватажка національно-визвольного повстання 1637—1638 рр.: «Обізвався серед Січі курінний Сулима: «Гей, давайте хлопці, зварим вражим ляхам пива!..» Тут слід детальніше зупинитися на постаті гетьмана Івана Сулими. Він народився у селі Рогощі Любецького староства на Чернігівщині десь у другій половині XVI ст. в сім'ї дрібного українського православного шляхтича Михайла Сулими. Є дані про володіння І. Сулимою маєтністю поблизу Борисполя, де він служив урядником у коронного гетьмана С. Жолкевського. 1621 року він разом з отаманами Шилом та Яцьком, а також з донськими козаками на чолі з Василем Малигіним ходив в морський похід проти Османської імперії. А. С. Радзівілл писав, що свого часу Сулима був нагороджений римським папою Павлом V (1606—1621 рр.) медальйоном із зображенням папи за те, що захопив турецьку галеру на Середземному морі з 300 турками, яких було взято у полон. Очевидно, Сулима тут відзначився як керівник повстання невільників-гребців на турецькій галері. Восени 1628 р. козаки-випищики з реєстрового війська обрали Сулиму своїм гетьманом. 8 січня 1629 р. він відправив з Безавлуцької Січі посольство запорожців до Сигізмунда III відносно підтримки кримського царевича, калги-султана Шахін-Гірея, тобто нового походу на Крим для відновлення на престолі прихильного козакам хана. У 1633 р. Сулима водив козаків на Чорне море, штурмував Кілію, Ізмаїл, Азов. У середині КВІТНЯ 1635 р. запорожці Сулимн разом з донцями штурмували Керч [9].

Повернувшись з походу і довідавшись, що основні сили Речі Посполитої з С. Конєцпольським знаходяться у Прибалтиці, Сулима вдарив на Кодак, про що свідчить Львівський літопис, у ніч на 12 серпня 1635 р. (за новим стилем). Ось як описує взяття Кодака Радзівілл: «Козаки, нетерплячі до прикрощів, теж не привчені до євангельської покори, обрали собі вождем Сулиму. Постерігши, що солдати несуть сторожу, поринули в сон, вони в тиші опівночі по приставлених драбинах піднялися на вал і пройшли до самого укріплення. Поява гостей збудила сторожу, але запізно: доки схопилися за зброю і винесли з підземелля укритий там порох, фортеця опинилася у владі козаків...» Потім повстанці жорстоко винищили до ноги весь ворожий гарнізон, за винятком 15 кіннотників, котрі перед тим виїхали у степ на роз'їзд. Маріона взяли живцем, насипали йому в одяг пороху, приставили до стовпа й запалили. Вибух «втиснув (Маріона) у Дніпро» [10].

Після взяття Кодака Сулима піднявся Дніпром до Кременчука й Крюкова (Курукова), що стояв напроти Кременчука, й закликав народ до повстання. Розпочалися тяжкі бої з карателями. Сулима з повстанцями був обложений, і в ході тяжкої облоги частина козаків заколивалася. Зрадники схопили Сулиму з кількома однодумцями й видали польському урядові. У грудні 1635 р. Сулиму й ще чотирьох керівників повстання після тортур було страчено. Не врятував Сулиму й папський медальйон, котрий за його бажанням поклали йому до труни, не допоміг і перехід гетьмана в католицизм...

Невдовзі після придушення повстання уряд Речі Посполитої заходився ремонтувати Кодак. Вже 7 березня 1636 р. було видано універсал короля Владнслава IV, оригінал якого з власноручним підписом короля можна й нині побачити в Головному архіві давніх актів у Варшаві (фонд «Архів Замойських». — №3048. — Арк. 464). Цим документом наказувалося: «всім українським містам і містечкам.., аби з кожного міста для збудування й завершення згаданого замку (Кодака) дали й прислали стільки потрібних робітників із заступами й мотиками, скільки ясновельможний великий гетьман коронний (С. Конєцпольський. — Ю. М.) накаже й визначить з кожного міста або містечка». Одночасно універсалом наказувалося збирати з українських міст і містечок провіант для гарнізону. Відбудовою фортеці керували Ф.Геткант, І. Арцишевський та Ян Пляйтнер. Кодак розширили майже втричі, і вже під час розбудови він відігравав важливу роль у стримуванні втікачів на Січ. Цьому сприяв сам Конєцпольський, за наказом якого новий комендант Кодака мав пильнувати, аби «жоден з козаків без пашпорту не наважувався ходити на Запороже, і якщо такого козака буде спіймано, то карати на горло».

Турбувався про відбудову Кодака й сам король. 30 квітня 1639 р. він писав сенаторові К.Денгоффу, що «Кодак... докінчення й спорядження гарнізоном, комендантом і боєприпасами потребує» [11].

Очевидно, король уже тоді подумував про плани широкої війни проти Османської імперії та Кримського ханства, в якій велика роль відводилася козацтву. Ці плани король став реалізовувати в середині 40-х рр. XVII ст.

У липні 1639 р. відбудову Кодака було завершено, а про вигляд фортеці можна судити хоча б з опису Б. Маскевича, що наводиться у додатку № 3. Губернатором Кодака Конєцпольський призначив Яна Жолтовського, а комендантом — свого племінника Адама Конєцпольського.

Обидва вважалися досвідченими офіцерами, бо тільки-но повернулися з-за кордону, де багато років служили у військах Католицької ліги під час Тридцятилітньої війни 1618—1648 рр. Пізніше губернатором Кодака став Криштоф Гродзицький, який разом зі своїм братом Павлом були сподвижниками Конецпольського й відзначалися як прекрасні знавці артилерійської справи.

Після побудови фортеці її оглянув на власні очі сам Конєцпольський. їдучи до Кодака з Правобережної України з численним почтом, він по дорозі приєднав до нього чимало панства, представників влади, а також і козацької старшини, щоб зайвий раз продемонструвати останній зростання могутності Речі Посполитої. Ось так в оточенні Конєцпольського опинився і чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Якщо вірити українським літописам XVII—XVIII ст., Богдан Хмельницький був під час повстання 1637—1638 рр. генеральним писарем Війська Запорозького й, природно, був однією з чільних постатей серед козаків. Конєцпольський залишився дуже задоволений грізним виглядом ново відбудованої фортеці й не пропустив нагоди поглузувати з козаків, підкресливши, що мовляв, тепер вже немає сенсу для нових повстань. Сотник Хмельницький, роблячи вигляд, ніби він і не помітив зловтіхи вельможного сенатора, ненароком зауважив латинською мовою: «Рукою створене, рукою й руйнується». Ці слова виявилися пророчими. Недовго залишилося панувати в Кодаку полякам...

Зазначимо, що крім Богдана Хмельницького, у Кодаку напередодні Визвольної війни українського народу середини XVII ст. були й деякі інші визначні вожді козаків. Так, тут служив, як мінімум з 1641 або 1642 рр. Іван Богун, одержуючи за службу від польського короля по 30 золотих щорічно, як й інша козацька старшина у Кодаку. Саме тоді Богун ходив походом з Кодака на Сіверський Донець, діючи то проти ординців, то проти московитів. 30 травня 1643 р. загін козаків з Хомутця, Сорочинець, Лубен і Кодака та інших міст Лівобережної України на чолі з Богуном та Федором Огієнком розбили на «Козацькому перевозі» московський загін Василя Струкова, посланий з Воронежа проти ординців. Через цс на Богуна полетіла скарга з Москви до Варшави. Після перемоги на Дінці Богун зі своїм військом рушив проти татар на р. Міус. Навесні 1644 р. він знову виступив з Кодака і, пройшовши відомий Святогорський монастир на Дінці, вдарив на Середнє Поволжя (Мордовія, Шацьк, Алатир). У 1645 р. Богун знову діяв на Сіверському Дінці поряд з Семеном Забуським, прагнучи вдарити на Мордву [12].

З інших джерел можна довідатись, що у Кодаку служив драгуном Стефан Подобайло, майбутній чернігівський полковник (липень 1651 р. — жовтень 1654 рр.) в Українській державі — Гетьманщині, замінивши на цій посаді загиблого героя Визвольної війни полковника Мартина Небабу. 1646 року з Кодака втік рейтар Венцер Ротмайстер, а в 1647 р. — лейтенант Рудольф Бендікс. Останній через кілька років стане полковником в українській армії Богдана Хмельницького [13].

Напередодні Визвольної війни українського народу командування Речі Посполитої, передчуваючи недобре для себе, послало на Кодак підкріплення. Крім поляків, тут служили також німці, під якими, власне, розуміли не тільки етнічних німців, а й шведів, голландців, датчан та ін. Командний склад Кодака був дуже сильний, його очолював К. Гродзицький (помер у 1659 р.), який замолоду служив із братом Павлом у Голландії, де отримав неабиякий військовий досвід. Був тут і знаменитий у подальшому Стефан Чарнецький, чи не найкращий полководець за всю історію Польщі. Після Корсунської перемоги повстанців 26 травня 1648 р. він потрапив до татарської неволі, але зумів втекти з Криму й опинився на Кодаку. Побував тут і Марк Собеський, староста красноставський, брат майбутнього короля Речі Посполитої у 1674—1696 рр. Яна III Собеського. Крім згадуваного племінника С. Конєцпольського — Адама, був тут і родич нового великого гетьмана коронного Миколи Потоцького — Ян, служили досвідчені офіцери: майор Юзеф Лончинський, шляхтичі Анджей Бужецький, Олек-сандер Альберт, Вишинський, Томиславський та ін. Отже, Кодак був міцним горішком і йому відводилося значне місце в планах військового командування Речі Посполитої. Нагадаємо, що саме до Кодака прямували карателі навесні 1648 р., щоб тут з'єднатися і вдарити на Січ, яка знаходилася тоді на Микитиному Розі (Нікополь). У Кодаку до карального війська мали долучитися ще 200 драгунів із кодацького гарнізону. Але Богдан Хмельницький перехопив ініціативу. Він поставив свій табір на правому березі Дніпра вище Кодака, ймовірно, біля Нового Кодака, й вступив у контакт з козаками-реєстровцями, що пливли з Черкас Дніпром на Низ. На початку травня 1648 р. вибухнуло повстання реєстровців, які перебили ренегатів з числа старшини, а своїм вождем обрали Филона Джеджелія, майбутнього кропив'янського полковника, й приєдналися до Хмельницького Після Корсунської битви до Кодака рушили тільки невеликі загони повстанців. Богдан Хмельницький слушно вважав, що не можна гаяти часу й займатися облогою фортеці, й тому свої основні сили він кинув у наступ на західному й північному напрямках. Блокада Кодака була тоді не дуже щільною, і тому гарнізон не втрачав епізодичного зв'язку з основними силами польського війська. У червні 1648 р. з секретною інформацією з Кодака вирушив до Варшави М. Собеський. Після тривалого й складного шляху він дістався до столиці й 21 липня 1648 р. розповів на сеймі про ситуацію на Кодаку. Саме через Собеського обложений гарнізон тримав зв'язок з головнокомандуючим польських військ. У своєму листі від 31 серпня Собеський доповів «нагору» про новини з Кодака. За його словами, Хмельницький уже посилав війська здобувати Кодак, але їм не вдалося цього зробити, тільки втратили 4 тисячі повстанців. Тут Собеський подав явно перебільшену цифру втрат повстанців. Інші польські джерела говорять, що Кодак штурмували всього тисяча повстанців. Вони хоч і втратили понад 60 козаків, однак і знищили 120 ворогів. Деякі українські літописи, наприклад «Історія Русів», котрою захоплювалися Пушкін та Гоголь, описують потужний штурм Кодака. Повстанці пішли на приступ з боку степу, але це був маневр, який відволікав увагу ворога. Головний удар було завдано з боку Дніпра. Проповзши берегом ріки під саму фортецю, козаки вдарили від причалу. Після цього посилили тиск й ті загони, що наступали з боку степу. Кодак було взято...

Однак «Історія Русів» помиляється, коли твердить про взяття Кодака з боку Дніпра та ще й датуючи цей штурм весною 1648 р. Ця помилка була, на жаль, повторена Дмитром Яворницьким у написі на пам'ятнику, поставленому у 1910 р. на честь взяття Кодака. Насправді ж, події розвивалися за іншим сценарієм... Марк Собеський вірно занотував у своєму листі від 31 серпня, що Хмельницький посилає на Кодак три козацьких полки, самовпевнено додавши, що й вони зазнають поразки. Однак польський вельможа рано радів. На Кодак дійсно йшли три полки, причому добірні. Одним з них командував Яків Вовченко (Володченко), про якого майже нічого невідомо. Можна припустити, що це був син славного Костянтина Вовка, який ще у 1635 р. Воював па чолі козацького флоту проти шведів на Балтиці. Другим полковником, формально главою всіх трьох полків, був Максим Нестеренко, на той час, мабуть, наказний корсунський полковник, відомий як один з організаторів розвідки Б. Хмельницького, займав важливі посади у Війську Запорозькому. Останні повідомлення про нього датовані 1655 р. Вся повнота влади у даному полку належала йому пізніше (1653 р.). Нестеренко відомий як український посол до Польщі у 1649—1650 рр., організатор української розвідки та контррозвідки. Послані ним 2 тисячі розвідників на початку 1649 р. доходили до Німеччини й Австрії, діяли у столиці останньої — Відні, у Чехії та Моравії, в самій Польщі, аж до пруських кордонів...

Та фактично керівництво належало найяскравішій постаті — Прокопові Шумейку (1571—1651), полковнику чернігівському й ніжинському на самому початку Визвольної війни. З липня 1648 р. він був тільки ніжинським полковником, віддавши чернігівський пірнач герою Визвольної війни Мартину Небабі. Шуменко походив зі старовинного козацького роду, брав участь у численних сухопутних та морських походах, відзначився як талановитий дипломат («Усі посольства з іноземними державами приймав»). Загинув 10 липня 1651 р., прикриваючи відступ повстанців від обложеного табору під Берестечком. Саме Шумейко командував наприкінці липня 1648 р. повстанцями, що брали Чернігів, визволяв від загарбників Сіверську Україну і навіть Білорусію, бо вже 27 серпня бачимо його у місті Лоєві, звідки він погрожує походом на Гомель. Але з волі Хмельницького йому довелося вирушити не на північ, а на південь. Вірогідно, що він зі своїм Ніжинським полком пустився човнами вниз Дніпром і приблизно в середині вересня 1648 р., а можливо, й трохи пізніше, став під стінами Кодака. Тут свідчення джерел уриваються [14].

Важко сказати про обставини облоги Кодака, але ясно, що вона не тривала довго. Попри всі хвальковиті заяви польських воєначальників вони швидко підняли білий прапор. До нашого часу дійшов текст угоди про капітуляцію кодацького польського гарнізону, що сталася 1 жовтня 1648 р., а також текст присяги М. Нестеренка й усіх козаків на вільний вихід гарнізону з фортеці (див. додаток № 4—5). 2 жовтня, а можливо, й трохи пізніше, максимум 8 жовтня, весь гарнізон разом і3 сім'ями, ксьондзами її ченцями, в тому числі й ігуменом кодацького монастиря, зі своїм майном, зброєю та прапорами мав покинути фортецю. Було дозволено взяти з собою п тіло Стефана Потоцького, сина польського головнокомандуючого, який помер від ран після Жовтоводської битви. Гармати мали залишатися у Кодаку. Пізніше більші з них козаки відвезуть до Чигирина, а менші — до Переяслава. Отже, на початку жовтня 1648 р. польсько-німецькі карателі назавжди залишили Кодак, і тут були поставлені українські війська, щоб надійно охороняти південні кордони Української держави, про що писав і сам Богдан Хмельницький...

Слід підкреслити, що про Кодак ідеться в останній з статей російсько-українського договору 1654 р., точніше частини останнього, відомого під назвою «Березневих статей». Цитату подаємо в російському варіанті, бо український не зберігся: «Кодак город на рубеже от Крьі-ма, в котором гетман всегда по 400 человек держит и кормы всякие им дает, чтоб и ныне царское величество пожаловал кормами и порохом...» [15]

До 1656 р. Кодак був підпорядкований гетьманському урядові в Чигирині, насамперед — генеральному обозному Федору Коробці, що обіймав дану посаду у 1650 р., але потім перейшов у безпосереднє підпорядкування Кошеві Запорозької Січі. Крім залоги, тут було встановлено берегову лоцманську сторожу. Для неї було переведено похідну церкву св. архістратига Михайла, в котрій службу Божу відправляв ієромонах Пустинно-Миколаївського монастиря у Самарі (нині — Новомосковськ). Є дані, що пізніше (у 1736—1737 рр.) з ініціативи Павла Маркевича, ієромонаха Межигірського монастиря у Києві, було збудовано дерев'яну церкву у Кодаку (який все частіше називали Старим Кодаком) й Ненаситецькому ретраншементі. Вона стояла аж до побудови нової у 1786 р. Крім того, у середині XVIII ст. було збудовано прекрасну Старокодацьку церкву в дусі козацького барокко, котра стояла аж до її знищення войовничими безвірниками в 1937 р. Близько 1760 р. було засноване Старокодацьке духовне намісництво на чолі з Григорієм Івановичем Порохнею, котре, однак, швидко перейшло до Самари, і саме Порохня став одним з ініціаторів побудови Троїцького козацького собору — перлини української дерев'яної архітектури XVIII ст.

У 1659 р. Кіш посилив кодацький гарнізон та його озброєння. Після відставки гетьмана Юрія Хмельницького знову посилилися міжусобиці в Україні, інспіровані зовнішніми загарбниками. Значення Кодацької фортеці чудово усвідомлювалося всіма, бо, тримаючи в своїх руках цю твердиню, можна було взяти під контроль Січ, не допускати переходу туди втікачів, провозу боєприпасів та провіанту. У 1662 р. в Кодаку віддавали спочатку перевагу наказному гетьманові Якиму Сомку, але пізніше тут став популярнішим кошовий отаман Іван Брюховецький, майбутній гетьман Лівобережної України. Якраз Брюховецький поклав початок традиції щорічного привозу в Січ з Гетьманщини та Московської держави провіанту та боєприпасів, причому Кодак став останнім дніпровським портом для суден із верхів'їв рік. Тут відбувалося перевантаження суден, підготовка для переходу , через пороги, а сам Кодак став великим складом товарів. Так, ще 24 вересня 1662 р. Брюховецький писав до царського полковника Г. Косагова, щоб той надіслав до Кодака борошно. Це, очевидно, було вчинено, бо пізніше перед наступом проти польських військ на Правобережну Україну Брюховецький наказав роздати борошно з Кодака своїм військам [16].

Хліб з Кодака й Січі надходив з військових млинів, розташованих над р. Ворсклою. У 1663 р. на Кодак хотів ударити гетьман Правобережної України Павло Тетеря, якому мали помагати польські війська. Вістку про це дістав Іван Сірко і передав через Косагова цареві Олексію І. Тоді гарнізон Кодака значно змалів, і треба було негайно надати йому підтримку, що й було зроблено. Тетеря ж не тільки не облишив думку про взяття Кодака, а й хотів створити цілу систему фортець у нашому краї, щоб надійніше захистити його від ординських нападів. Про це свідчить, зокрема, інструкція від 20 листопада 1664 р., дана Тетерею своїм послам на сейм Речі Посполитої. Тут була також вимога, щоб на Самарі, Орілі та інших козацьких річках та ходах ніхто не наважувався перешкоджати Війську Запорозькому [17].

У березні 1005 р. Брюховецький, побоюючись зростання опозиційних настроїв серед запорожців і можливої здачі кодачанамн фортеці своїм противникам з Черкас та Крнлова, висунув ідею постою в Кодаку та Кременчуці московських гарнізонів, по 1000 душ у кожному. Цей намір почали потроху реалізовувати. Кодацькнй полковник Харько (Захар) Кривий попросив прислати фортеці на зиму борошна, кожухів, чобіт, шапок, по лотпа, пороху. Наказний гетьман, переяславський полковник Данило Єрмоленко звернувся тоді до Брюхове-цького, бо сам зміг забезпечити Кодак тільки борошном та кожухами. Пізніше на Кодаку з'явився московський загін. Стривожені запорожці звернулися до Брюховецького. Кошовий отаман Іван Ріг (Ждан) у своєму в'їдливому листі до гетьмана прозоро натякнув на мінливість фортуни («щастя на швидкому колесі дуже швидко обертається*). І справді, промосковська політика Брюховецького викликала широке невдоволення, і скоро прокотилася хвиля повстань проти нього і московських військ. Січ тоді відкрила шлях на Низ Петру Дорошенку. Через це московський полковник Косагов мусив покинути Січ, а свій запас провіанту полишити у Кодаку. Київський воєвода П. В. Шереметьєв, дізнавшись про це, у своєму листі вмовляв запорожців не допустити виходу московського війська з Кодака, бо «Кодак — крепость и защита всему Запорожью». Однак це прохання було марним...

У 1668—1669 рр. Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Султан Мухамед IV вимагав тоді від нього поставити у Кодаку 300 яничар. Навіть якби Дорошенко і погодився на це, все одно запорожці не пустили б турків у свою твердиню. Туреччина одночасно налагодила контакти з суперником Дорошенка — Петром Суховієм, причому й тут наполягала на оволодінні Кодаком.

Під час Селянської війни в Росії під проводом Степана Разіна у 1669—1671 рр. велика кількість запорожців зібралася біля Кодака з тим, щоб вирушити на допомогу повстанцям. У травні 1670 р. десь поблизу Кодака Іван Сірко зустрівся з Петром Дорошенком і вів з ним переговори про спільні дії.

У 1672 р. у зв'язку з посиленням турецької загрози Москва виявляє особливе зацікавлення станом укріплень Січі й Кодака. Розпитані щодо цього у Малоросійському приказі запорозькі посли (О. Шашол та ін.) дали досить детальний опис фортеці: «Місто Кодак з його земляним валом стоїть над першим порогом Кодаком по той бік Дніпра, що й Київ; будували його за наказом польського короля Владислава німці років 40 чи й більше тому; його бійниці зроблені з землі; вхід у нього лише з одного боку між річками; паль і обламів у ньому немає; від порога навколо нього викопано обрізний рів, а в рів набито дубового частоколу. А навколо те місто Кодак має 900 сажнів. У ньому є дві залізні городові гармати й дві залізні пищалі, а скільки до тих пищалей ядер, зілля, ґнотів й припасів — невідомо, в кожному разі небагато. А людей і хліба там тільки є, що присланих гетьманом Іваном Самойловичем... З Кодака, з огляду на прихід ворога, весь час пишуть у Січ про надсилання гармат та хліба, а з Січі старшина посилає у Кодак після розгляду. Місто Кодак збудовано для вільної дороги і для провезення припасів з міст боку Дніпра в Січ водяним шляхом. А якщо за указом великого государя у Кодаку посадити тисячу чоловік ратних людей з гарматами й припасами, то з того міста буде велика допомога Січі й усьому низовому війську, ворогові від того буде страшно і він не зважиться завдати якоїсь шкоди Кодаку... Коли Січ і Кодак, за указом государя, наповнять люди, то запорожці поставлять ще сторожу в урочищі Кичкасі, і тоді татарам зовсім не буде проходу...»

У 1673 р. гетьман Іван Самойлович послав у Кодак 400 козаків і 60 діжок борошна. Цареві Олексію І цього здалося замало, і він вирішив направити на Січ і на Кодак ще тисячу солдатів Білгородського полку з Слобідської України на чолі з князем С. С. Волконським і полковником Йоганном Купером. Запорожці розуміли необхідність цих заходів, але здогадувалися, що цар хоче взяти Січ під жорстокий контроль, як свого часу це чинив уряд Речі Посполитої. Тим часом на Січ повернувся І. Сірко, біля якого скоро з'явився самозванець Симеон Олексійович, нібито син Олексія І. Наляканий появою чергового самозванця на Січі, котрий міг спричинитися до нової смути у Московській державі, царський уряд направив на Січ своїх представників для видачі Сірком самозванця. Та до послів дійшла вість, що козаки хочуть перехопити їх у Кодаку й там повісити. Посли наказали схопити кількох запорожців як заложників і тільки після цього змогли чинити згідно з царською волею.

У 1677—1678 рр. йде нова хвиля агресивних війн Османської імперії проти України. Турки прагнуть оволодіти Чигирином, а відразу після цього хочуть дістати в свої руки Хортицю, Кічкас і Кодак. З огляду на це Самойлович значно зміцнює Кодак. 17 лютого 1677 р. гетьман писав кошовому отаману І. Сірку про те, що він уже послав на Січ борошно з Полтавського полку, а на Кодак — з Миргородського. Як тільки скресне крига, борошно буде доставлено по Дніпру за призначенням. У березні 1677 р. полтавський полковник Прокіп Левенець писав про взяття запорожцями турецького посла до кримського хана. З листів, які були при турецькому чаушу, козаки довідалися, що султан прагне посилити козацький гарнізон і послати до нього ще й козацький флот. Самойлович, розуміючи настрої запорожців, запевнив Олексія І, що про зміцнення Кодака вже потурбувався Сірко.

Програш Османською імперією війни у Європі 1683 р. призвів до укладення Вічного миру 1686 р., за яким Річ Посполита відмовлялася на користь Росії навіть формальних прав на Січ і Кодак. Після цього розпочалася тривала російсько-турецька війна 1686—1700 рр., в якій важливе місце належить Кодакам, як Старому, так і Новому.

У 1687 р. почався перший кримський похід. Величезні російські та українські армії рушили через наш край на Кримське ханство. Фаворит царівни Софії Олексіївни, бездарний головнокомандуючий князь Василь Голіцин не послухав перестороги гетьмана І. Самойловича, внаслідок чого кримська авантюра закінчилася провалом. Проте саме гетьман став козлом відпущення. 30 липня 1687 р. (за новим стилем) Самойловича було скинуто, наступного дня на раді козаки обрали гетьманом Івана Мазепу. Колишнього гетьмана за царським указом було заслано до Тобольська, а його сина Якова з дружиною — до Єнисейська, де вони й закінчили своє життя. Але на волі залишився старший син гетьмана — чернігівський полковник Григорій Самойлович, який стояв зі своїм полком коло Микитиного Рогу (Нікополя). 2 серпня Голіцин послав гінців з листом до командуючого ар'єргардом російської армії Л. Р. Неплюєва, щоб той негайно арештував Г. Самойловича, Леонтія Полуботка, батька знаменитого у майбутньому наказного гетьмана Павла Полуботка, а також Федора Судиму, родича гетьмана І. Сулимн, який взяв Кодак у 1635 р., Однак на момент отримання листа Неплюєвпм гетьманич уже дізнався про арешт батька й підняв бунт, рушивши зі своїм полком Кодацьким шляхом (саме так називався шлях, що з'єднував Микитин Ріг із Кодаком). Під Кодаком на берегах р. Сури (Суха Сура) Г.Самойлович з'єднався з головним козацьким військом. Тут прилуцький полковник Лазар Горленко порадив йому засісти у Кодаку, розіслати листи з проханням про допомогу у Січ, Гетьманщину, навіть у Крим. Однак звістка про падіння Самойловича й обрання новим гетьманом І. Мазепи вже розповсюдилася серед козаків і викликала серед них неоднозначну реакцію. Одні, в тому числі миргородський полковник, майбутній гетьман України у 1727—1742 рр. Данило Апостол, полковник компанійців (кінних найманих козаків) Ілля Новицький, стали на бік Мазепи, інші ж — Леонтій Полуботок, Ф. Сулима, полковники сердюків (піших найманих козаків) Гарасим Василенко, Степан Єзерський, прилуцький полковник Лазар Горленко — підтримали гетьманича. Почалися міжусобні сутички, внаслідок яких були забиті Л.Горленко та суддя Прилуцького полку. У критичний момент до табору підійшов Неплюєв зТ своїм військом, і перевага противників Самойловича стала очевидною. 14 серпня на берегах Сури козаки після бурхливої ради видали Неплюєву Г. Самойловича, Л. Полуботка, Ф. Сулиму та ще 59 менш значних осіб. Діючи за наказом Голіцина, Неплюєв форсував Дніпро біля Кодака й дійшов до Лубен. Звідси Г.Самойлович був відправлений під посиленим караулом до Сєвська. Суд був швидким, але неправим. У такому його ході були дуже зацікавлені Голіцин і особливо Неплюєв, який встиг конфіскувати й привласнити величезні скарби гетьманича. Після тортур Г. Самойлович був звинувачений у дійсних та вигаданих провинах, говорилося, зокрема, про його перестороги щодо дій Москви, яка нищила політичну автономію України. 27 жовтня «слідство» закінчилося... З листопада гетьманича визнали винним й засудили до смертної кари й конфіскації усього майна. 21 листопада кат відрубав голову гетьманичу... Так закінчилися козацькі заворушення під Кодаком, так закінчив своє життя гетьманич Григорій Самойолович, який зважився виступити протії волі тимчасових правителів...

У подальші роки, особливо під час другого кримського походу 1689 р., у Кодаку побували гетьман І. Мазепа, Данило Апостол, претендент на гетьманську булаву Петро Іваненко (Петрик), бояри Шереметьєви, Долгорукі... У 1695 р. Мазепа вирішив збудувати флот для Петра І, щоб прискорити успішну розв'язку кампанії на Чорному морі. Цей флот з командою у 2 тисячі козаків мав пройти від Кодака до Очакова. Не зважаючи на підтримку Петра, цей план не вдалося здійснити у тому обсязі, як планувалося, але частина кораблів була спущена на воду у Новобогороднцькій фортеці. Після взяття Азова у 1696 р. Мазепа послав до Кодака свого сподвижника полковника Чечеля, який став тут свідком переправи через Дніпро московських обозів, що прямували на Тавань. Він приєднався до них, поспішаючи до театру воєнних дій. 27 квітня 1697 р. кодацький (очевидно, новокодацький) полковник Федір Кармазин писав Мазепі, що на його прохання він зміряв води у Дніпрі і сповістив про умови переправи й плавання на Низ через пороги в той час, як військо на човнах для походу вже збиралося на Кодаку [18].

Російсько-українське військо виступило у похід під командуванням І. Мазепи, Я. Долгорукого та Л. Долгорукого. 4 липня Мазепа почав переправу через пороги біля Кодака. Операція затяглася на два тижні й супроводжувалася втратами човнів. На лівому березі напроти Кодака з'явилися кримські й білгородські війська, котрі полонили деяких козаків, що працювали на виготовленні селітри, захопили кілька табунів коней. Та все-таки головні сили війська подолали пороги, а 16 липня сам Мазепа переправився на правий берег Дніпра біля Кодака. Гетьман залишив у Кодаку гадяцького полковника Михайла Боруховича, а сам рушив на Тавань. Після закінчення походу Мазепа вернувся тим же шляхом і 14 вересня 1697 р. написав у таборі біля пристані Кодака великого листа про результати походу Петру І. До Москви цей лист було привезено Федором Топольницьким, значним товаришем [19].

1698 року Петро І послав 40 кораблів з припасами до Січі й Тавані, але через низьку воду вони були змушені стати біля Кодака. Тоді ж кошовий отаман Петро Прима сповістив Мазепу про рішення військової ради, згідно з яким із Коша було направлено двох полковників до Кодака й Тавані.

На початку XVIII ст. посилилась колоніальна політика Російської імперії по відношенню до України. Царат недвозначно прагне прибрати до рук запорозькі фортеці й поставити там свої постійні гарнізони, взяти Січ під надійний контроль. Сам же Кодак і очах російських правителів став джерелом всякого зла. Саме тут збиралися невдоволені козаки і йшли воювати проти урядових військ на початку XVIII ст., саме тут опинився наприкінці 1707 р. вождь Селянської війни у Роси Кіндрат Булавін. Зібравши кілька сот запорожців, він вирушив з Кодака на лівий берег Дніпра, де заснував укріплення коло Звонецького порога. У березні 1708 р. запорожці-булавінці штурмували Новобогорздицьку фортецю, хотіли взяти Самару; звідси Булавін розсилав свої універсали, закликаючи повстанців збиратися У Терни (Тернівку. — Ю. М.) у верхів'ях Самари.

Коли спалахнуло антиколоніальне повстання гетьмана Мазепи проти Російської імперії, запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали його. З Січі у Кодаки (Старий і Новий) було відправлено наприкінці 1708 р. спочатку 6 тисяч козаків, а потім ще 4 тисячі. Звідси запорожці вирушили на з'єднання з Мазепою, ведучи бої проти російських військ.

16 квітня І709 р. з Києва на Січ виступило російське каральне військо на чолі з полковником Яковлевим. Воно спалило на своєму шляху Келеберду, Переволочну, Новий і Старий Кодаки. В останніх не було українського гарнізону, через що мешканці міст здалися без бою. їх перегнали до Новобогородицької фортеці, а тих, хто пробував утекти, вбивали. Обидва Кодаки було спалено, щоб запобігти повстанню в тилу карателів. Біля Старого Кодака Яковлев зі своїм військом став спускатися через пороги. Козаки-лоцмани втекли, і вже на першому Кодацькому порозі карателі втратили два кораблі. Потім до них приєдналися нові царські війська, котрі, очевидно, мали своїх лоцманів, і подальші пороги були пройдені без втрат. Досягти Січі, Яковлев взяв її штурмом і зрадою, а потім влаштував запорожцям криваву баню, не зважаючи на те, брали вони участь у повстанні чи ні. Через поразку повстання в Україні і жорстокі репресії запорожці мусили покинути рідний край і втікати на південь під протекцію турецького султана і кримського хана. Ллє й тут Петру І не вдалося закріпитися. За Прутським миром 1711 р. прокладався новий російсько-турецький кордон (аж по Самарі). Ряд фортець, в тому числі Старий Кодак і Новобогородицька мали бути зруйнованими. Фортеця Кодак перестала існувати... Однак запорожці не припинили своєї діяльності у нашому краї і зокрема, на Кодаку, де вони продовжували жити. Так, в інструкції польським дипломатам, послам до Криму йдеться про те, що «козаки запорозькі постійно наших власних підданих (тобто підданих феодалів Речі Посполитої на Правобережній Україні. — Ю. М.) виконують (переселяють— Ю. М.), нині осаджують ними

Була відновлена козаками й фортеця Кодак, але у 20-х рр. XVIII ст. її зруйнував, цього разу назавжди, кримський хан, а права на Кодак на певний час передав Речі Посполитій.

Подальша доля фортеці Старий Кодак трагічна. її археологічні дослідження провадив тільки Д. І. Яворницький, але матеріали його пошуків майже повністю було втрачено в роки другої світової війни. У 1944 р. на території фортеці було закладено гранітний кар'єр. За подальші 50 років кар'єр знищив близько 90% фортеці і тільки в останні роки зусиллями громадськості рештки фортеці були врятовані від остаточної руйнації. Але й нині Існує загроза втрати пам'ятки...

Зруйнування фортеці Старий Кодак не означало зникнення міста. Після повернення запорожців до гирл Чортомлика й Підпільної життя в ньому стає інтенсивнішим. Не випадково російський мемуарист князь Семен Мишецький, що побував у нашому краї у 1736—1740 рр., занотував про існування міста напроти гирла Самари й о. Кам'янського, де «имеется старинный город казацкий, именуемый Койдак» [21].

кошові села.., а тепер Кодак ними населили» [20].

У 1736—1737 рр. тут будується 2 нові церкви. У 1739 у. у Старий Кодак переселяються люди з Полтавщини, Чернігівщини та інших регіонів України. Старий Кодак продовжує відігравати важливу роль у заселенні нашого краю, але на чільне місце у даному процесі висувається Новий Кодак — центр Кодацької паланки Війська Запорозького, про який говорилося вище. Тут знаходилася адміністрація паланки, суд, канцелярія, школа, переправа через Дніпро (на іншому боці ріки стояло велике село), регулярно відбувалися ярмарки... Тут краще процитувати Д. Яворницького: «У містечку Новому Кодаці церква св. Миколая існувала вже 1645 р., 1750 р. її звали соборною, з двома священиками... 1773 р. при ній було сім священиків та чотири диякони... Потребу такої кількості священиків для Нового Кодака сам кошовий Петро Калнишевський пояснював частково великою кількістю населення «міста», де на той час перебувала полкова резиденція, тобто полковник, осавул, писар, підписарій і товмач, і куди, як у місце біля переправи через Дніпро на битому й людному шляху приїжджало безліч «різного звання чинів», різних промисловників і безліч козаків..., частково ж великим і надто розкиданим районом новокодацької парафії...» [22]

У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ... Настали інші часи... Російська влада прагнула утвердитися на загарбаних землях українських козаків й тому перш за все пороздавала їх поміщикам. Козаки зганялися зі своїх хуторів та зимівників у більші населені пункти, де порядкувала вже нова адміністрація. Поспішно створювалася нова символіка замість старовинної козацької, нищилася споконвічна топоніміка, виникали словесні покручі, в яких головне місце відводили іменам російських царів... Не оминула лиха доля й Кодаки. Після ліквідації Січі, вже наступного року, навесні, азовський губернатор Чертков направив Григорію Потьомкіну рапорт про виготовлення проекту та виділення грошей для будування губернського міста Катеринослава «на речке Кильчене, недалеко от впадения ее в реку Самару» [23].

І на основі папірця про виготовлення «прожекту» Катеринослава було гучно відсвятковане 200-річчя нашого міста!

Новий губернський центр на Кільчені мав будуватися солдатами з двома сотнями каторжників і 12 найманими мулярами протягом восьми років. У 1777 р. роботи розпочиналися, і той же Чертков радісно сповістив Потьомкіна, що майже закінчено будувати дерев'яний будинок, у котрому можна було б поміститися «на первый случай» губернаторові (згадаймо, що в Новому Кодаку вже давно існувала канцелярія і не тільки вона). Чертков також планував у наступному році звести ще З—4 будинки. Однак Потьомкін доповідав у сенат влітку 1778 р., що Катеринослав уже майже закінчено будувати і Черткову туди можна переводити губернське правління з Більовської фортеці [24].

Та цей Катеринослав на Кільчені (старий Катеринослав, Катеринослав 1, Катеринослав Кільченський) згинув, не встигнувши народитися. Місце було обране вкрай невдало на мілкій Кільчені, біля боліт, тому царський уряд вирішив перенести губернський центр на нове місце й поставити його, «не мудрствуя лукаво», в зону реально існуючого міста Кодак, одночасно проголосивши закладення міста. Білі нитки імперської фальсифікації вилазять уже в указі Катерини II від 22 січня 1784 р. (за старим стилем) про переміщення Катеринослава на правий бік Дніпра: «Губернскому городу под названием Екатеринослав буть по лучшей удобности по правой стороне реки Днепра у Кайдака» [25].

Це «у Кайдака» означало козацьке поселення Половицю, де вже й церква запорозька стояла. Саме тут у 1787 р. й було закладено царицею Катериною II камінь для збудування величного Преображен-ського собору (фактично роботи по зведенню собору розпочалися набагато пізніше, і він був побудований аж у 1835 р.)'. Білі нитки фальсифікації видно із інших тогочасних документів, в тому числі й офіційних. Так, в описі Катеринославського (1784 р.) намісництва, котрий нині готує до друку запорізький історик А. В. Бойко, чітко говориться: «Екатеринославль — вновь учреждаемнй город из местечка Новим Кодаком называемого на правом берегу Днепра против устья Самары лежащего»[26].

Не можна без посмішки реагувати на те неоковирне зазначення «город» (Катеринослав) та «местечко» (Новий Кодак). Французький мандрівник Жан-Анрі Мюнц, який побував у наших краях на початку 80-х років XVIII ст., пише у своєму щоденнику про Старий та Новий Кодаки і зовсім не згадує ні про який Катеринослав. У Старому Ко-даку було як мінімум дві церкви до ліквідації Січі, у Новому — не менше одної (було аж семеро священиків), була церква і в Половиці, всі вони склали фонд культових споруд майбутнього Катеринослава, де з 1775 по 1800 р. не було збудовано жодної нової церкви. За статистичними даними 1793 р., у Катеринославі було 200 дворів та 882 душ обох статей [27]

Тобто, як бачимо, у вигляді Половиці — поселення, яке лежало між Кодаками, мало що змінилося. До речі, місцеве корінне населення дуже неохоче приймало нову назву міста, йменуючи його Кодаком чи Половицею, то царській адміністрації доводилося і силою змушувати до засвоєння нової назви міста. З'явилася в нові часи ще одна назва міста, яка, на жаль, честі йому не додала, а саме —Невінчана балка. Вона з'явилася через те, що заходами уряду до Половиці почали прибувати нові поселенці, переважно якісь волоцюги. Не стерпівши такого сусідства, колишні запорожці з Половиці перебралися в Михайлівку (нині — село Криничанського району) та Краснопілля (на північній околиці нинішнього Дніпропетровська).

Все вищесказане дає підстави стверджувати, що наше місто виникло у 1635 р., коли було збудовано фортецю Старий Кодак. Саме тут існував важливий центр оборони, освоєння та заселення краю, саме від Старого Кодака бере свій початок ряд населених пунктів, які пізніше стали районами сучасного Дніпропетровська. У 1645 р. виникає Новий Кодак, який у першій половині XVIII ст. стає містом, центром Кодацької паланки Війська Запорозького, переймаючи таким чином естафету від Старого Кодака. У 80-х роках XVIII ст. царський уряд перейменовує комплекс поселень на чолі з Кодаками в м. Катеринослав, дещо зміщуючи центр головного губернського поселення, прив'язуючи його до поселення Половиця, котре знаходилося якраз між Старим та Новим Кодаками. Такі конштюки пророблялися царським урядом не вперше. Досить згадати перейменування Ак-Мечеті — другого після Бахчисарая міста в Кримському ханстві — в Сімферополь, турецького міста Хаджибей (до того — українського Коцюбіїва, вперше згадуваного ще у 1415 р.) в Одесу, щоб відкинути століття попередньої історії цих міст, не пов'язані з історією Росії, й штучно прив'язати «заснування» міст у Південній Україні до катерининських часів і святкувати 200-річні ювілеї цих міст. Це було здійснено виключно з політичних міркувань. І не випадково прихильники імперських великодержавних поглядів з таким замилуванням і досі говорять про нібито цивілізаторську роль Катерини II та про так звану «Новоросію». Та з пісні слова не викинеш... Не викинеш і багатовікову історію українського (запорозького) козацтва, котре виникло на наших землях і освоювало та заселяло наш край задовго до появи на світ Катерини II і Петра І, і навіть Переяславської ради...

© Ю.А.Мицик

    1. Днепропетровску — 200 лет. — Киев, 1976. — С. 25.).

    2. Телегін Д. Русичі над Кодацьким порогом // Памятки України. - 1990. - № 2. - С. 23.).

    3. Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России — Киев, 1863. — Т. 1, ч. 7. — С. 84—86, 98. Можна назвати й володіння м. Черкаси, а саме Звонецький поріг з його околицями, про яке згадується як про споконвічне (!) вже у 1539 р.

    4. Гільом Левассер де-Боплан. Опис України. — Київ, 1990. — С. 39. До речі, Боплан пише й про Романів (Ромапкове) під сучасним Дніпродзержинськом, де «Збираються козаки, щоб провести свою раду», про о. Романів, де «збирається сила-силенна рибалок, які прибувають з Києва та інших довколишніх місць», про Таранський Ріг (сучасне Таромське).

    5. Савельєв І. Кодак і Січеслав // Вільна думка. — 1992. — № 7. — С. 3. Очевидно, всім читачам відомі назви, що походять з кримсько татарської мови: Джанкой (буквально жіноче поселення) та Аюдаг (Ведмідь-гора).

    6. Dubiecki M. Kudak. Tweierdza kresowa i jej ocolice - Krakow, 1879; Czolowski A. Kudak: Przyczvnki do zalozenia i upadku tej tweierdzy // Kwartalnik historyczny — Lwowv, 1926. - T. XL. — S. 181—189.

    7. Padziwill A.S. Раmietnik . — Warszava, 1980. — Т. 1. — S. 493—496.

    8. Украинские народные думы. — М., 1972. — С. 259.

    9. Мицик Ю. Л. Про Кодак, про Сулиму, про козацький Балтфлот//Борисфен. — 1993. — № 5. — С. 30; Щербак В. О. Антифеодальні РУХИ ня Україні напередодні Визвольної війни 1648 — 1654 рр. — Київ, 1989. — С. 47-49.

    10. Можна навести уривок з «вдрукованого раніше джерела, шо знаходиться у збірці Марцина Голінського, ранці з Казимира, що нині входить до складу Кракова: «Запорозькі козаки збунтувалися проти короля і й. м. замок Кодак над Запорожжям зруйнували, вирубали місцеву піхоту (з війська), короля й. м. коменданта піддали різним жорстокостям, бо він їм із цього замку перешкоджав нагадати морем на Туреччину. Було там (королівської) піхоти 1200..» (Наукова бібліотека ім. Оссолінських у Вроцлаві. — Відділ рукописів. — № 188. — Арк. 447 зв.).

    11. Бібліотека Чарторийських у Кракові. Відділ рукописів. — № 2755. — С. 57; Другий список даного листа нами було знайдено у бібліотеці Польської Академії наук у Кракові. Відділ рукописів. — № 348.

    12. Флоря В. М. Молоді роки Івана Богуна // Україна у минулому. — Київ; Львів, 1992. — Вил. 2. — С. 70—77.

    13. Плохій С. М., Ковальов А. М. Кодацька фортеця // Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С, Ковальов А. М. «Тії слави козацької повік не забудем...» — Дніпропетровськ, 1989 — С. 105—107.

    14. Мицик Ю. Кодацький ювілей // Зоря. — 1993. — 23 верес.

    15. Воссоединенме Украины с Россией: Документы н материалы. — М, 1954. - Т. 3. - С. 564.

    16. Яворницький Д. І. История запорожских козаков. — Киев, 1990. — Т. 1. — С. 240.

    17. Мицик Ю. Дніпровська твердиня // Зоря. - 1991. — 26 січня.

    18. Заруба В. Кодак // Собор — 1991. — 2 травня.

    19. Яворницький Д. І. История запорожскнх казаков. — Т. 3. — С. 196—198.

    20. АГАД. — Ф. «Архів коронний у Варшаві». Відділ татарський. — № 49. — Арк. 4.

    21. Мышецкий С. О казаках запорожских — Одесса, 1852 — С.66

    22. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1990. — Т. 1. — С. 206--207.

    23. Днепропетровску — 200 лет. — С. 25.

    24. Днепропетровску - 200 лет. С. 28—29.

    25. Днепропетровску - 200 лет. — С. 35.

    26. Центральний державний військово-історичний архів Росії. — Ф. ВУА. — № 18723. — Арк. 2 зв.

    27. Центральний державний військово-історичний архів Росії. — Ф. ВУА. — № 18723. — Арк. 2 зв.

21 лютого 2005

 

Висловити думку у Форумі

Публікації на тему:

Інші публікації про Дніпропетровськ:

Дивіться також: