Чому опозиція проти українськості завжди агітує кольорами державного російського прапора?

Тема символічного значення кольорів є досить делікатна – так стверджують фахівці. Однак в українському варіанту, точніше – в українському політикуму, такою делікатною ця тема зовсім не видається.

Бо обов’язково, послідовно та скрізь, тобто - зовсім не делікатно, застосовуються переважно тільки три кольори – білий, синій і червоний.

Ці кольори частіше можна бачити в Україні майже завжди у поєднанні, та разом з державним прапором Росії.

Композиція із біло-синьо-червоних кольорів використовується повсюду: і в політичних заходах, і в церковно-православних ходах-демонстраціях, зібраннях, і в різних інших видовищних акціях.

Слід визнати, що на подібних заходах, серед біло-синьо-червоного буйства, можна знайти і блакитно-жовті національні українські кольори, щоправда які частіше представляє якийсь одинокий та скромно-невеличкий прапор.

Без біло-синьо-червоного трикольору не обходиться жодна резонансна вулична, та й не тільки вулична, подія політичних сил, спрямованість та приналежність яких визначається саме цими кольорами.

Помічено, що композиція білого, синього і червоного завжди присутня на демонстраціях, мітингах, та інших зібраннях де переважно протестують, чи то борються за російську мову  і єепізацію України, проти вступу до НАТО і Євросоюзу, проти будь якої альтернативи церкві Московського патріархату.

Є цікаве спостереження: у попередні радянські часи державному, тоді червоному прапору СРСР, мужньо протистояв лише тільки один прапор – національний жовтоблакитний. Його носіїв нещадно карали, позбавляючи волі, а іноді й життя.

У наші ж часи, вже нашому національному синьо-жовтому прапору найбільш часто і послідовно протиставляється, у якості символу протесту проти „поневолення” Заходом, - парадокс – трикольор Російської імперії, зараз Російської Федерації.

Навіть нинішні комуністи рідко обходяться, щоб не прикрасити свої червонопрапорні заходи хоча б одним державним російським знаменом.

Чи можна було б, порівняно недавно, уявити, щоб поруч майоріли червоні комуністичні прапори, прапори царської Росії, а їх носії ще б і тримали церковні ікони? Мабуть, що ні.

А на заходах компартії України - це зараз стандартний набір агітаційних атрибутів. І слід додати, що церковні православні ікони у тому наборі - виключно церкви Московського патріархату.

Від самого початку, палких прихильників біло-сино-червоних кольорів можна легко визначити за тою відзнакою, що  вони завжди лобіюють виключно російсько-українську дружбу, а будь-які рішення у Верховінй Раді приймають або бойкотують частіше єдиним блоком.

Окрім спільності політичного спрямування та цілей боротьби політичні сили, що полюбляють кольори російського державного прапора, об’єднує ще дещось – схоже на зговір – усі вони тишком-нишком цю свою любов до триколірної біло-синьо-червоної композиції ніколи і ніяк не коментують. Начебто використання є, а любові нема. От така чудасія.

Деякі ж вдаються до простих хитрощів.

Так, називаючи політичні кольори відомого кандидата в українські президенти, лідера Партії Регіонів В.Ф.Януковича, чомусь говорять лише про білий та синій і не називають червоний колір, який неодмінно присутній у всій символіці його виборчої компанії. 

Трикольор такого дизайну, крім іншого, має на меті не тільки вирішити завдання привабити значну частину виборчого електорату, прихильного до кольорів російського державного прапора, а й справити відчуття приреченості на певну політичну реальність і її невідворотність.

Слід відзначити, що "державницьку" (точніше - іншої держави) символіку кольорів своєї виборчої компанії В.Ф.Янукович підтверджував такими діями, як публічне демонстрування своєї набожності та прихильності до Православної церкви (виключно Московського патріархату); намагання впровадити в Україні державну російську мову, подвійне (з росіянами) громадянство, і навіть відмежувати східні та південні області України.

У хресному ході церкви московського патріархату, під біло-синьо-червоними прапорами Прогресивної Соціалістичної партії України та Росії, Н. Вітренко, в центрі, і лідер політичної партії "Держава" Г. Васильєв, третій ліворуч.

Ще, не пов’язана з темою кольорів, але в одному ряду з темою домінування в Україні російського прапора – є показовуа хитрість у ствердженні української меншовартості іншими діями „команди” В. Януковича. Так, результатом малограмотності проФФесора, чи навіть гірше - виконанням замовлення Москви, можна назвати той факт, що діями начальника штабу В. Януковича Київських князів на гривневих купюрах раптом почали зображувати схожими на московських царів.

Київському Великому князю Ярославу Мудрому чомусь раптом домалювали бороду, і він став - як цап, точніше – как козел - російською). З виголеними підборіддями, проте з вусами та особливими чубами українці "кацапами" спрадавна називали жителів Московії, у відповідь на образливе прізвисько "хохол".

Слід нагадати, що керівник того, Януковича штабу, водночас тоді був і начальником Національного банку України, а друкування названих купюр здійснював у комплекті з передвиборчою, за Януковича, агітацією.

Дивний електорат у лідера "Партії регіонів". Так, наприклад, мало кого з його шанувальників цікавить, що В. Янукович - це бувший урка, який у свій час відбув дві одсидки за банальний кримінал, а в 2005 р. засуджений і виплатив штраф за образу та приниження матерщиною сільского вчителя, за те, що той висловив незгоду на введення в Україні мови Російської Федерації. Між іншим, сумнівним чином отримавши від віртуального сертифікаційного закладу звання професора, слово це писав з двома помилками, а будучи кандидатом в українські президенти своїх опонентів називав „козлами”, та іншими ще гіршими словами.

Хоча, слід зауважити, що цього „бувшого урку” тричі спішив поздоровити з обранням президентом України досвідчений кагебіст, він же російський Президент В. Путін. Чи не тому Путін хотів мати Януковича українським президентом, бо має на нього у своєму сейфі таємне досьє, де є, невідомі широкому загалу, подробиці про бувші судимості?

Активно використовують символізм кольорів й інші діячі.

Курйозом і, разом з тим, вже давно існуючою даністю є топтання на українській політичній ниві прогресивної дами Наталії Вітренко, з її яскраво вираженим демонстративним біло-синьо-червоным політичним забарвленням.

Створена нею „Прогресивна соціалістична партія України”, що входить в створений нею ж, у парі з "Русско-украинским союзом", що закликає скасувати суверенітет України (Входить в "Російський блок"), виборчий блок „Народная оппозиция”, як і „Регіони” В. Януковича, обзиваючи усілякими поганими і дуже поганими словами Захід, США, НАТО, а разом з ними і українських націоналістів, у той же час, будь-яку критику Росії, кваліфікують не інакше, ніж розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Серед безлічі її галасливих (часто скандальних) намагань ствердити себе справжнім політиком, останнє, що виділяється, – це постійне твердження, що саме вона очолює народну опозицію. Любопитно, що скрізь і повсюду ця „прогресивна дама” не забуває щоразу чомусь нагадувати, що вона доктор наук.

До речі, сам факт безцеремонного твердження, що саме вона є "народная оппозиция" є ігнорування всякої  політкоректності та норм щодо невикористання у назвах загальновідомих найменувань. Вочевидь, у даному випадку застосована політтехнологія, за якою – коли людину весь час називати "свинею", то вона захрюкає, а якщо твердити, що вона „народна опозиція”, то у це повірять – хоча б той хто її фінансує.

Зокрема, окрім закликів зробити державну мову Російської Федерації, також державною мовою України, Н. Вітренко вимагає перетворити Україну на федеративне утворення, а її західні області відмежувати в окрему автономію. Практично за те ж агітує і В. Янукович. Можливо саме за це російські массмедіа виключно лише цих лідерів називають друзями Росії.

Без коментарів...

Не зайве відзначити, що мало які заходи "доктора наук" і "проФФесора" обходяться без участі церковних символів та демонстрації своєї любові до православ'я, а точніше – до церкви Московського патріархату. Тут у них любов взаємна. Так В. Януковичу навіть спорудили молитву і ікону з його ликом.

Слід відзначити, події останнього часу показують, що відомі раніше як несерйозні, чи то маргінальні, групи українського політикуму, які наполегливо несли і продовжують нести над собою біло-синьо-блакитний трикольор, у подяку за таку свою стійку трьохцвітну любов стали отримувати надпотужну російську підтримку. ""Закоханих" в російський прапор лідерів діючих в Україні організацій, груп і партій стали часто і багато показувати на найбільших російських телеканалах, де усі вони, виключно російською мовою, кажуть недобре, або дуже погано про теперішню українську владу і про українців взагалі.

Так, нітрохи не соромлячись, багато хто з них нерідко обзиває українців різними зневажливими та образливими прізвиськами, серед яких «хохол» звучить настільки часто і всюди, що деякі малограмотні українці навіть стали вживати його для власної своєї ідентифікації. Взяти хоча б своєрідну агітацію колишнього кандидата в українські президенти Ю. Збітнєва, нині члена блоку "За Союз!" (куди входить також Олександр Базилюк зі "Слов'янської партії"), який бажаючи підкоригувати національну самосвідомість, у всіх своїх передвиборних виступах переконував українців: „Слово „хохол” означає – українець, козак, і воно не є образливе…”.

Цікаве спостереження: слово „кацап”, яке, по своїй історичній суті, є антонімом слову „хохол”, українці, проявляючи властиву їх менталітету м'якість і делікатність, практично не вживають.

Дивно, але біло-синьо-червона епідемія не оминула ще багато, здавалося б значно солідніші політичні сили.

Причому, слід відзначити, оригінальність вони проявили не лише у своєрідному використанні біло-синьо-червоного, а й у самій своїй назві.

Соціал-демократична партія (об'єднана), Республіканська партія, "Жінки за майбутнє" та партія "Центр" створили блок, який отримав назву "Опозиційний блок "Не так!".

З'їзд у російському драмтеатру почали нетрадиційно. Замість гімну його відкривав кількахвилинний ролик, де були кадри Віктора Медведчука на переговорах із Путіним. „Ці оранжеві мають бути відсторонені від влади", - каже Медведчук з екрану монітора. А трохи пізніше реальний Медведчук виходить у зал і промовивши кілька слів виголошує, що першим пріоритетом програми блоку є входження України до Єдиного Економічного Простору. Також, нагадує про референдум з приводу вступу до НАТО, висловивши переконання, що народ обере саме ЄЕП. 

Офіційну назву блоку оголосив на об'єднавчому з'їзді народний депутат від СДПУ(о) Леонід Кравчук.

У цей час на сцені з'явилася заставка із написом назви блоку червоним та синім кольором на білому полотні. Зверху над написом зображений символ – червона та синя смужки у вигляді літери "Х". Також в цей час зі стелі почали падати повітряні кульки білого, синього та червоного кольорів.

На сцену згори спустився за принципом deus ex machina великий транспарант з написом "Опозиційний блок "Не так!", і все стало зрозуміло.

Якщо на стратегічному рівні колишні хазяєва країни повелися, відповідно до своїх цілей, правильно, виділивши собі основного ворога, сконцентрувавшись на його помилках, і заявивши про намір "зробити правильно", то на технічному все виявилося... маргінально.

Саме маргінальні партії (фашистські, націоналістські, ультра-, псевдо- і т.д.) збирають під своїм крилом усіх ображених життям і називають свій блок "Анти...". Так, наприклад, у 2002 році було створено Блок "Проти всіх", або створене в 2004 році, під крилом Партії регіонів, молодіжна організація "Досить" - як противажіль партії "Пора". Такі об'єднання зазвичай досить примітивно розглядають питання опозиційності: достатньо назватися антонімом ворогів, запропонувати альтернативні гасла і транспаранти, і можна агітувати, час від часу збиваючись на крик.

Саме такі блоки рідко переходять до серйозних технологічних розробок, в яких незадоволеність буде проявлятися об’єктивно, у порівнянні, а не в слогані. Таким чином, колись респектабельна партія СДПУ(о), яка порівнювала себе з європейськими соціал-демократами, остаточно скотилася в прірву примітивних політтехнологій, забувши про ідеологію, осередки і стратегію.

Цікаво, чи читали творці блоку „Не так” у дитинстві відомого віршика, де такі рядки: