Faithless 18 червня 2007 22:35 СРСР – імперія 20 ст. Про це свідчить хоча б той факт, що він охоплював шосту частину світового суходолу. Але це була імперія нового зразка, по суті імперія, заснована на „інтернаціональному націоналізмі”. Сама імперія формувалася на основі союзу окремих націй, яких тогочасна влада визнала як окремішні. Це наводить на думку, що сама суть цієї імперії відрізнялася від Російської або Австрійської, з якими її так часто порівнюють. По-перше, не було династій, а об’єднуючим фактором виступала ідеологія. По-друге, сам метод інкорпорації земель – не завоювання, не династичні шлюби, не договори, а відданість ідеям добровільне приручення себе ......
Насправді, процес формування радянської нації (а вона була майже сформована) не був простим і настільки „добровільним”, але головним є те, що в уяві людей ствердився міф про цю „добровільність об’єднання братніх народів”. А міф, як відомо, є одним із складових націй, а отже і сама, напевно, все-таки існувала.
Але перед тим як створити людину нового типу – „homo soveticus”, необхідно було подолати відцентрові тенденції. У 1922 р., коли утворився Радянський Союз, Східна Європа все ще знаходилася у полум’ї революцій. Тому комуністи у більшості випадків силою доводили правоту своїх тверджень. Так було і в Україні, де при владі були демократичні сили. Майже всі з них на кінець 1918 р. прагнули незалежної держави та визнання національних прав українців.
Тому головним завданням нової більшовицької влади було втихомирення націоналістичних настроїв та „підготовка ґрунту” для нової пашні, яку можна б було по-новому засіяти. У 1922 р. реакційну політику воєнного комунізму було змінено на більш лояльний НЕП в економіці, коренізацію – у культурі та національному житті. На наш погляд, неправильним є твердження про те, що цей „відхід” був метою влади; швидше, це був засіб для ліквідації напруги у суспільстві, для ефективного позиціонування себе як дружньої держави на міжнародній арені і, як не дивно, для виявлення націоналістичних елементів, які до тих пір не викорінилися у суспільстві. Насправді поява покоління „відродження” 20-х рр. – це не „радянське” явище. Українізація лише дала можливість проявитися тим силам, які накопичилися ще у 1917 р. і тоді не знайшли виходу. Але це вже був більш якісний рівень, який проф. Г. Касьянов справедливо характеризує як „свідомий націоналізм”.
„Розстріляне відродження” – акт самозахисту системи. На нашу думку, не можна ототожнювати ці дії з діями царського уряду, який знищував і народ, і мову, і культуру. У Радянському Союзі все це могло існувати до тих пір, поки не перешкоджало діяльності радянської машини. Звичайно, залишався російський шовінізм, „старшобратське” ставлення до неросійських націй. Влада офіційно визнавала, що були українці, білоруси, вірмени, грузини тощо. Але саме росіяни повинні були взяти на себе місію показувати „світлий шлях молодшим братам”. Таким чином, у державі, де все робилося „за зразком” (стаханівський рух, передовики соціалістичної праці, комсомольські ватажки), мав бути і зразок націоналізму. Не дивно, що таким зразком став російський націоналізм. Саме суміш російського націоналізму та комуністичних ідей і творили нову націю.
Взагалі, поняття „інкубатор” можна розглядати як у позитивному, так і негативному сенсі. З одного боку, це – надання необхідних умов для нормального розвитку, з іншого - зрівняння всіх у всьому, викоренення самобутності, тієї „родзинки”, яка робить кожен народ неповторним.
Саме таке можна сказати про СРСР: надання певних умов для розвитку ( запровадження загальної середньої освіти, обов’язкової для всіх, відкриття культурних закладів для народів, які раніше не мали змоги прилучитися до культурного життя). З іншого боку – підгонка усіх під одну планку, безальтернативна ідеологія у всіх сферах, ізоляція від інших культур. Все це дає підстави стверджувати, що СРСР дійсно був „інкубатором націй”. Але саме цей „інкубатор” виховав покоління шістдесятників, підготував борців за національну незалежність у 80-х – 90х- роках.
