Завітайте до історії Києва, Київ кінця 19 ст. початок 20 ст.

История Матери городов Русских неотделима от Кирилло-мефодиевского братства. В 19-ом веке это доказало так называемое Кирилло-мефодиевское братство, в котором сконцентрировались передовые умы и культурные деятели Украины того времени. Не смотря на то, что братство разделилось на два крыла – радикальное и нет, большинство его участников были “умеренные патриоты, романтики национальности, настроенные гуманно, приязненно к народным массам, но не склонные к тактике резкой и насильственной” (Ист. Укр. стр. 495).
Цели Кирилло-мефодиевского братства лучше всего можно описать словами представителей самого левого – радикального крыла – Шевченка и Билозерского.
Тарас Григорьевич писал: «Братство ставило целью освобождение славянских народов, в том числе и украинского, и создания из них славянской федерации”. Более подробно говорил Билозерский: “ясно, что отдельное существование Украины невозможно: она будет между несколькими огнями, будет под давлением и может подпасть горшей доле чем та, которую претерпели поляки. Единственный способ для возвращения прав, принятый разумом и одобренный сердцем, лежит в объединении славянских племен в одну семью”..., а дальше он пишет, что члены Братства “должны искоренять всякое недоброжелательство между племенами и ширить воспоминания, которые вызывают понимание народности и братства”. (Обе выдержки цитируются по Грушевскому)

«Гораздо радикальнее, была программа “Братства” в области социальных взаимоотношений и гражданских свобод – пишет историк А. Дикий - Требования ликвидации крепостничества и произвола администрации и уравнения всех в правах и обязанностях, участия в самоуправлении было общим настроением у всех членов Братства. Требования эти не были специфически украинскими, а общими для всей культурной, прогрессивной части высшего слоя, тогдашней России.
Надо полагать, что именно эта вторая, политическая часть, программы “Братства”, а не его украинофильство, вызвало репрессии со стороны режима. Члены братства, которое, фактически, еще не только не приступило к активной пропаганде, но даже не успело и организационно оформиться, были арестованы и получили разные сроки ссылки в разные места. Большинство отделалось сравнительно легко: годом-двумя высылки в губернии внутренней России. Только Шевченко получил суровое наказание — был сдан в солдаты, в глухой гарнизон Средней Азии. (У него нашли стихотворение, оскорбительное для Императрицы).

С разгромом Кирилло-Мефодиевского Братства, всякая национально-культурная деятельность замерла, и наступил период более чем десятилетней реакции, продолжавшейся до конца 50-х годов.
Факт существования Кирилло-Мефодиевского братства, а также его идеология, позволяют говорить о том, какие настроения царили тогда в кругу украинской элиты. Большинство передовых украинских мыслителей эпохи отстаивали идеалы славянского единства. Членами братства были люди, которые на определенном этапе формировали украинскую культуру, развивали украинское общество. Неужели все эти великие люди заблуждались?

Понятие национализм на сегодняшний день настолько затаскано маргиналами, что давно потеряло свой изначальный смысл. Усилиями шпаны и более взрослых недоумков национализм стойко ассоциируется исключительно с шовинизмом, ксенофобией и расовой ненавистью, являющимися антиподами евразийской империи народов с их самобытностью и геополитическим континентальным единством. Мелкий национализм ненависти – оскорбление империи, а жертвами его зачастую становятся потомки арийских народов - таджики, армяне, индусы. Национализм ненависти стал сегодня исключительно негативным явлением, которое используется «оранжевыми» силами – нашими прямыми врагами – для дестабилизации ситуации в России путём разжигания взаимной ненависти между народами нашей многонациональной страны. В этих условиях ЕСМ вынужден временно отказаться от использования понятия «национализм», дабы не ставить себя в двусмысленное положение. Наша формула – Евразийская империя народов. Империя - Так!

Из всего многообразия националистических мифов официальная идеология облюбовала сегодня в качестве основного сказку о том, что:
все наши проблемы происходят от неразвитости “нового”национального государства;
и что главное условие их рарешения – “розбудова” украинской “державности”, во имя которой все мы должны трудиться, не покладая рук.
Эта странная “розбудова” требует, например, чтобы все граждане непременно и немедленно заговорили на “державной мове”. При этом у державы почему-то не хватает средств для создания эффективной системы национального просвещения, способной учить “рiдной мове” с самого детства. Зато физиономии державотворцев не вписываются в экраны телевизоров от “добробута”, чудом снизошедшего на них из нищей государственной казны. Очевидно, смена серпа и молота на трезубец, а иконы бородатого Маркса на усатого Шевченко, сами по себе не меняют социальной сущности нашего государства.

Як не дивно, визнаю, що тут Вєлікоросс багато у чому правий, а особливо правий, вказуючи як швидко, замість зростання рівня просвіти, зростає власний добробут державотворців, які призначені цією освітою опікуватися.
А от щодо формули Кримчанина про Євразійську імперію народів, то це те чого ще ніколи не було і навряд чи будеп, – це утопія. Бо історія подібного утворення не знає. З історії відомо кілька імперій, але жодну з них ніколи народною не називали.
Дехто називає Російську імперію Євразійською, але це неправильно, оскільки Росія – це не Євразія, а скоріше Азіопа, оскільки в Європі знаходиться її лише невеличка частинка, а вся велич (і та, якою за М.Ломоносовим її, Росїї, могутність приростати буде) знаходиться в Азії.

В чем заключается православность «Украйны»? Может быть в том, что национальным героем этого «православного» государства является анафематствованный Православной Церковью – Мазепа? Или может быть тем, что оно мягко скажем попустительствовало захвату многих сотен православных церквей – униатами и раскольниками? А может тем, что пригласило Римского папу посмотреть на «Украйну»?

Що до того, хто воістину православний, тобі невіглас А.Федоров нагадаю, що православ’я попрала не Украйна, а скоріше та країна, що з XVст. стала називатися Московською. Бо предводитель саме з тієї країни - грабіжник і вбивця на прізвисько Боголюбський намагалася відірвати Суздальську землю від Києва, утворити окрему митрополію, а для цього організував пограбування Києва та винищення його мешканців у 1169р. На чолі війська зібраного за межами Русі, яке складалося із суздальців, смолян та половців, Андрій Боголюбський два дні грабував і палив "мати руських городов". Безліч киян були убиті та забрані в полон. У монастирях і церквах забиралися не тільки коштовності, але і вся святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Були підпалені та розграбовані Печерський монастир і Софійський собор, вивезена з Києва ікона Пресвятої Богородиці.
Розгром Андрієм Боголюбським Києва підірвав могутність Русі і поклав початок довгого і сумного періоду її занепаду та, в кінечному рахунку, зникнення.
Виправдовуючи "политическими причинами" грабіжницький похід Андрія Боголюбського на Київ, Російська православна церква Московського патріархату вихваляє усі його діяння, називає "Великим святым благоверным князем", і, підмінюючи поняття, стверджує, що "Боголюбский сумел добиться объединения Русской земли под своей властью".
Воістину правий був Геродот, називаючи племенем „андрофагів” тих убивць, що жили на північ від Русі (Нагадую що землі смолян, не кажучи вже про північнішу пізнішу Московію, Руссю не були).

І не чіпайте ви Івана Мазепу, бо на відміну від московського царя Петра Алєксєєвіча, якому "зрадив", він ні назву, для своєї московської імперії, від сусідньої країни, ні прапор з країни далекої, ні, звідти ж, закордонні звичаї - не брав, а будував церкви та, як міг, намагався боронити Україну. У всякому разі, на відміну від Пєтра Велікаґо, людей не катував і голови ім власноруч не рубав (згадай лише "стрелецкую казнь"), та й гоміком не був – історичних свідчень подібного про нього немає. (Дещо, написане твоїм "реґіанальним язиком", можеш прочитати на www.patent.net.ua/home/news/2004/10/18/286/ru.html)

Чи тобі вже А.Федоров не набридло строчити свої пустопорожні антиукраїнські лозунги?
Тобі "реґіанальному" - замість позорно брехати на українському форумі, краще б зайнятися чимось іншим.

Журналист А. Федоров аргументировано не ответит вам ни на один вопрос. Потому как известно, в правде сила, а тот у кого правды нет – слабак, в том числе и умственный.
Смешно ведь, - ему наводят факты и аргументы, а он отписывается антиукраинскими лозунгами оформленными в свои примитивные журналистские штампы.

Законодатели постановили до 1 августа 2006 года провести анализ условий применения русского языка на территории области и на основании полученных данных разработать программу развития украинского и русского языков в области. Органам исполнительной государственной власти и местного самоуправления предложено обеспечить право граждан обращаться в любые государственные, партийные, общественные органы, предприятия, учреждения и организации как на государственном, так и на русском языке. Это же касается и судопроизводства.

Буквально на следующий день после принятия решения в Луганске русский язык получил официальный статус и в Севастополе. За это высказались 68 из 70 депутатов горсовета. В их решении отмечается, в частности, что "русский язык на территории города Севастополь является региональным, требующим охраны и развития способами, которые не препятствуют развитию государственного украинского языка".

В своем решении севастопольцы, как прежде и харьковчане, сослались на Европейскую хартию региональных языков и языков национальных меньшинств, ратифицированную Украиной. Помимо этого весомым аргументом были для депутатов и 85 тысяч подписей жителей города-героя, ранее собранных в поддержку инициативы по проведению местного консультативного референдума о статусе русского языка.

Посилання на мовну Хартію – це хохма, яку віялом розмели по РЕГІОНальним українським територіям всілякі бологови, допкіни, та інші їм подібні ...опкіни.

Документа, на який посилається купка сепаратистів, у Європі немає, а перебрехавши назву „Європейської хартії регіональних або міноритарних мов”, на „Хартію регіональних мов або мов меншин”, Україна, по суті підписала неіснуючий, тобто - нелегітимний документ, оскільки тільки телепень може видати означення „монітарні мови” за „мови меншин”, бо англ. minority (не minorities’), фр. minoritaires, а також нім. minderheiten у сполуці Minderheitensprachen ніяк не можуть правити за носія ознак — логічний підмет.

Чи може в унітарній державі виділятися серед осіб однієї національності територія (автономія) за ознакою того, якою мовою вони користуються? Коли так, то котра? Де межі „реґіону”? Які права титульної нації у ньому?
І взагалі, чи чув хто про боротьбу десь за якісь права англо-, німецько- китайсько, або ще якогось „язычного населения”? Звісно ні. Бо боротьба за територію за ознакою мови - це виключно ловка імперська технологія, і в Україні - головна зброя так званої п’ятої колони.
До речі, аби знати – за яку мову бореться „русскоязычное население” дуже раджу почитати www.patent.net.ua/intellectus/inteligibilisation/840/ua.html

І ще.
Тільки імперський міф може поєднати одним прикметником Русь і Росію (читайте на www.patent.net.ua/intellectus/facts/historia/24/ua.html).