Дніпропетровськ чи Січеслав?

А кроме Сичеслав вариантов нету?

Можно, например назвать еще «Кодак» или «Днепровск»

"Дніпровськ" чи "Дніпрясньк" - яка різниця. Можна претендувати ще і на "Дніпр" (Днепр). Можна і зовсім - взяти назву "Дніпро" а річку перейменувати на "Борисфен", або "Славутич". Забава для чудних.

Нельзя сказать, что Днепропетровск слово мелодичное и простое, но уже как-то к нему привыкли.

Да, и в обиходе употребляем мало, заменяя его на "Днепр". Я лично не знаю городов с названиями, которые в простом разговоре предпочетают не употреблять.

Почему же, - известный Ленинград всегда называли Питером.

Хотя понимаю, - Ленинград называли Питером, в частности, и может в основном, из-за непринятия советского наименования.

Дійсно, зі словом „Дніпропетровськ” пісню хорошу не складеш, та і щоб його просто вимовити - треба постаратися. Слово скоріше схоже на чаклунське закляття.
„Абракадабра” і то звучить мелодійніше та красивіше.

Щодо інших варіантів:
„Дніпровськ” – хоча і коротше, а все ж дуже подібне до давно існуючих у Дніпропетровській області найменувань: „Придніпровськ”, „Верхньодніпровськ”, „Нижньодніпровськ”, „Дніпродзержинськ”. І практично ідентичне назві селища "міського типу" Дніпровське. „Дніпрянськ” же виглядає зменшеним від „Дніпровськ” і, на мою думку, як варіант розглядатися не може.
Загалом у світі чимало прикладів, коли міста, і навіть країни, із непоганими найменуваннями мають їх зменшені варіанти, а іноді і альтернативні найменування – наприклад „Велике Яблуко” – „Нью-Йорк”. Тож найменування „Дніпро” – цілком може бути у певному контексті, як альтернативний варіант, - цілком допустиме. Але, звісно власну назву „Дніпро” має лише ріка Дніпро (Дніпр).
То ж „Дніпро”, ще довго буде вживатися, але тільки як назва альтернативна – у певному розмовному контексті.
А від вилучення імені більшовика Петровського назва міста стане не кращою, а лише коротшою.

„Кодак”, на мій погляд, – варіант чи не найліпший. По суті, ця назва спонукає визнати, що місто більше ніж удвічі старше, ніж це було визнано теперішніми, чи то тодішніми керівниками. Проте для сприйняття назви „Кодак” потрібен не просто час, але і фундаментальне переосмислення світогляду та історії – до чого, на кажучи вже про пересічних громадян та „отців” міста, не готові навіть і ті, хто вважають себе освіченими та національно свідомими.

„Січеслав” – серед інших можливих варіантів, має усі переваги бути гідною назвою міста. Лише за одною перепоною - більшість городян настільки не достатньо володіють мовою, що їх прозвище „русскоязичноє насєлєніє” – цілком правомірне. Більше того, їх „русскоязычность” дає підстави вважати усіх їх „русскими” не лише Російському керівництву (Див. www.patent.net.ua/intellectus/interesting/historical/266/ua.html), а і багатьом "нашим" виродкам" (Див. www.patent.net.ua/intellectus/interesting/historical/35/ua.html).
То ж знань цього „русскоязичноґо насєленія” досить лише для сприйняття слова „Січеслав” в асоціації із можливо їм чимось знайомим словом „сеча” (репродуктивні відходи парнокопитних). Не слід плутати зі старим варіантом слова „битва” – „сеча”.
Сприйняття слів „Січ” і „Січеслав” вказаним „русскоязычным населением” неможливе інакше ніж через тільки один їм „понятний чєловєчєскій язик”.

Знаючи войовничість (агресивність) 5-ї колони, якою значною мірою є це саме „русскоязичноє насєлєніє”, не варто сподіватися на сприйняття ідеї повернення місту назви „Січеслав” за ініціативою, у чистому вигляді, „знизу”.
Без прийняття рішення „зверху”, ніколи нічого не вийде. А якще таке рішення „зверху” буде прийнято всерйоз, то і ініціатива „знизу” не забариться...
Полеміка ж, що можливо посприяє такому рішенню, безумовно необхідна. Проте знову ж, зважаючи на наш менталітет, без підтримки (схвалення) „зверху”, на справжню полеміку, здається, чекати не варто...

Подібний шабаш антиукраїнськості був неможливий ні за радянські часи ні навіть при Кучмі. Хоча, слід зауважити, ще саме тоді, після вигнання «бандита» Лазаренка, розквітла найбільша в Україні компанія почесного спонсора Синагоги і президентського зятя Володимира Пінчука – з неукраїнською назвою «Інтерпайп». І можна було б на таку неукраїнську, проте міжнародну, назву не звертати увагу, якби не проглянулась тут певна послідовність, чи то навіть – закономірність, - коли, також видатні спонсори Синагоги (випадковість?) – Леонид Турчин зі своїм чадом Александром Турчиним, вже від теперішньої влади дістали найпочесніше серед українських компаній, право закарбували неукраїнську назву «Созидатель» на пішоходній алеї головного проспекту Дніпропетровська.
До речі, цікава обставина – досі немає жодної офіційно затвердженої концепції розвитку центру Дніпропетровська, а він активно «освоюється»!?...
Тож який тут вже тут Дніпропетровськ чи Січеславв? Катерину Слав! велів сам Єхануров - головний керманич нової "помаранчевої" влади.

В парламенте
Заседание в Верховной Раде.
Председатель:
- Москалей нема?
- Нема, нема!
- Точно нема?
- Точно.
- Ну, тогда можно и по-русски поговорить.

Потому, что для не тупых и неленивых, полезно знать и общаться не только на украинском, но и на русском, английском и др. языках. А не ходить «народной оппозицией» и брызжа слюной фанатично орать «Мы введем в Украине русский государственный язык!», потому, как выучить украинский мозгов у нас не хватает.

Я пришел по ссылке с Российского научного сайта, а оказалось, что здесь модератор варварски уничтожает тексты!
ЭТО БЕСКУЛЬТУРЬЕ! НАВЕРНО, ЭТО НЕОТЬЕМНОЕ КАЧЕСТВО УРОДЛИВОГО УКРАИНСКОГО ГУМАНИСТИЧЕСКОГО ПРАВА СВОБОДНОГО ДИСКУТИРОВАНИЯ!
***
При ближайшем рассмотрении украинский вариант национализма наших дней оказывается достаточно нетипичным. Действительно, в утверждении приоритета коренной нации, украинцев, был смысл в прошлом - когда Украина находилась под властью различных имперских образований. Реальные попытки создания независимого государства начались только в начале ХХ -го века - все неудачные, по достаточно уже известным историческим и субьективным причинам. Закономерно поэтому, что неудовлетворенные национальные чувства получали подпитку реальной жизнью.
Подчеркнем только, во имя исторической справедливости, что имевшее своим давним признанным центром Галицию движение "самостийников" на протяжении всего своего существования получало мощнейшую идеологическую и финансовую поддержку извне - в первую очередь, со стороны Речи Посполитой и Австро-Венгерской империи. Но все это делалось с очевидной целью: использовать его не в украинских, а в чужих национальных інтересах. А последний поучительный пример дала Вторая мировая.
Уже в наши дни националистическую карту пытаются разыграть новые, куда более мощные геополитические силы - и опять же в своих интересах. Здесь комментариев автора даже не требуется, настолько все уже очевидно...

Уважаемые граждане господа-панове-товарищи; гладкие, пушистые и ершистые; умные и не очень!
Напоминаю, что этот Форум - исключительно для осмысленных мнений, и на нем не допускается употребление оскорбительных выражений и, не подтвержденных фактами, утверждений.
Нарушители будут удаляться, вовсе не потому, что – как например вновь вышепроявившийся автор написал - «ЭТО БЕСКУЛЬТУРЬЕ! НАВЕРНО, ЭТО НЕОТЬЕМНОЕ КАЧЕСТВО УРОДЛИВОГО УКРАИНСКОГО ГУМАНИСТИЧЕСКОГО ПРАВА СВОБОДНОГО ДИСКУТИРОВАНИЯ», а в другой теме пишет «ШОВИНИСТ-МОДЕРАТОР В СИЛУ СВОЕЙ НАЦИОНАЛИСТИЧЕСКОЙ ЗВЕРИННОЙ КСЕНОФОБИИ УНИЧТОЖАЕТ ТЕКСТЫ», и писал прежде, и более того.
Такие, и им подобные, тексты конечно же будут удаляться именно потому, что, подобные воспроизведенным, слова и выражения тематике и направленности данного форума не соответствуют.
ЗДЕСЬ СВОБОДА СЛОВА, А НЕ ВЫРАЖЕНИЙ !

Выводом из сказанного можно считать неоднозначное положение организаций и партий украинских националистов в нынешней Украине. Видна эволюция идеологии, но у этого процесса нет единого пути движения, что порождает бесчисленное разнообразие партий, движений и иных организаций. Что же касается будущего украинского национализма – молодежи, то здесь возможны два пути: радикализация молодежи в правых партиях, в случае гонений на националистов, или их стагнация при соблюдении властью демократических процедур в отношении правой среды.

Мыкола, Духобор, Подогнида и пр. и пр. это те, кого автор этих строк назвал бы «ряжеными». Они готовы вопиять о страданиях украинского народа, но только если за это хорошо заплатят. Они были советскими письменниками, коммунистами, прогрессистами, сегодня стали украинистами, но никогда, обрати внимание, читатель, не опускались ниже того уровня, за которым предполагается потеря элитной квартиры, престижной автомашины и лауреатской синекуры. Когда начались «кучмагейтовские» битвы на Крещатике, где сии оказались? Совершенно верно, не среди романтических бойцов Андрея Шкиля, а за фешенебельными фасадами улицы Банковой, чтобы продолжать толковать украинцам об их страданиях - но на безопасном расстоянии. Скажи такому, что он недостойный человек, он закричит «украинцев обижают!» Не будем уточнять персоналии. Украинский читатель прекрасно знает, о ком идет речь. О таких говорят «упал вверх».

Короче говоря, галицкого Возрождения пока не получилось. Место Ивана Франко, Михаила Павлика, Марьяна Шашкевича, Михаила Коцюбинского, Василя Стефаника, других будителей галицкого самосознания заняли прекраснодушные мечтатели типа пана Косива или политические пройдохи типа пана Базива. Первые вызывают по крайней мере уважение, вторые вообще ничего не вызывают, кроме оторопи. Это же надо: объединить патриотическую риторику с торговлею бычками на деньги, внесенные читателями в фонд «народной» газеты «За Вильну Украину»!

Позапрошлым летом автору довелось провести две недели на заоблачном карпатском хуторе. На вопросы, к какому национальному корню принадлежат местные жители, они уклончиво отвечали «э-е, мы народ горский» и решительно отказывались от дальнейшего обсуждения темы. А потому, что их на протяжении двух столетий бесцеремонно рекрутировали в свою веру то венгерские, то словацкие, то советские патриоты, причем каждый начинал с требований хлеба, сала, самогонки и любви хозяйской дочки.Что-либо подобное может произойти, в конце концов, и с нашими новейшими патриотами: «Отвяжись от меня, друже. Я простой человек. Скажи, сколько тебе надобно и оставь меня в покое».

После Харькова споры о языке разгорелись в Луганской области, где тогда еще губернаторствовал экс-заместитель главы МВД Украины Геннадий Москаль. Несмотря на двусмысленность своей фамилии, этот господин оказался убежденным противником русского. Объяснение можно найти в том, что Москаля назначили в область из Киева - местный политик вряд ли стал бы чинить препятствия "великому и могучему". В середине апреля Луганский облсовет постановил на очередной сессии рассмотреть вопрос о придании русскому языку статуса регионального. Москаль оспорил это решение в Печерском суде Киева и оспорил успешно - суд удовлетворил иск главы администрации области и запретил, таким образом, луганским депутатам рассматривать вопрос о русском языке.

Однако вслед за этим Москаль подал президенту прошение об отставке, и оно к вящему удовольствию облсовета было удовлетворено. После этого ничего уже не могло помешать депутатам пойти по пути харьковчан.


Вынося вопрос о языке на обсуждение, законодатели руководствовались данными Главного управления статистики в Луганской области, согласно которым более 90 процентов жителей региона считают родным русский язык и свободно им владеют. Судя по тому, что и сам Луганский облсовет в своей работе и в официальных документах, сообщениях, объявлениях получил возможность использовать наряду с украинским и русский язык, к этим 90 процентам относится и подавляющее большинство депутатов. Кстати, решение о языке было принято на заседании облсовета единогласно.

Неозброєним оком видно, що у пана Петра Бологова, а також у всіляких допкіних, ...опкіних и т.п., щось із логікою негаразд. Бо чи може в унітарній державі виділятися серед осіб однієї національності територія (автономія) за ознакою того, якою мовою вони користуються? Коли так, то котра? Де межі „реґіону”? Які права титульної нації у ньому?
І взагалі, чи чув хто про боротьбу десь за якісь права англо-, німецько- китайсько, або ще якогось „язычного населения”? Звісно ні. Бо боротьба за територію за ознакою мови - це виключно ловка імперська технологія, і в Україні - головна зброя так званої п’ятої колони.
До речі, аби знати – за яку мову бореться „русскоязычное население” дуже раджу почитати www.patent.net.ua/intellectus/inteligibilisation/840/ua.html

Тільки імперський міф може поєднати одним прикметником Русь і Росію (читайте на www.patent.net.ua/intellectus/facts/historia/24/ua.html).
Документа, на який посилається купка сепаратистів, у Європі немає, а перебрехавши назву „Європейської хартії регіональних або міноритарних мов”, на „Хартію регіональних мов або мов меншин”, Україна, по суті підписала неіснуючий, тобто - нелегітимний документ, оскільки тільки телепень може видати означення „монітарні мови” за „мови меншин”, бо англ. minority (не minorities’), фр. minoritaires, а також нім. minderheiten у сполуці Minderheitensprachen ніяк не можуть правити за носія ознак — логічний підмет.

рУсские починають набридати разом зі своїм рУсским язЬІком. Скільки можна нити??? Краще б купили підручник з української мови й вивчили державну мову України. Не хочеш вчити, ЧЕМОДАН ВОКЗАЛ РОССИЯ!

Підтримую Тараса. Січеслав-то природна назва міста. Пєтро 1-ший, то був катюга України!

Для визначення думки, мабуть слід згадати:
• 23.01.1667 р. — Андрусівська угода про поділ України між Московщиною і Польщею
• 25.10.1698 р. — у московській неволі загинув гетьман Петро Дорошенко
• 25.05.1709 р. — московські війська царя Петра І зруйнували Чортомлицьку Січ
• 10.11.1709 р. — московські війська царя Петра І знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма жителями
• 29.02.1723 р. — у Петропавловській фортеці у Петербурзі загинув гетьман Павло Полуботок
• 12.02.1764 р. — російська цариця Катерина ІІ скасувала Гетьманщину в Україні
• 25.02.1764 р. — цариця Катерина ІІ зліквідувала монастирі Української Церкви
• 15-16.06.1775 р. — Московські війська цариці Катерини ІІ знищили Запорізьку Січ
• 21.04.1786 р. — введення царицею Катериною кріпацтва (форма рабства) в Україні
• 04.02.1804 р. — загинув на Соловках останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський
• 18.07.1863 р. — «Валуєвський указ» про заборону української мови
• 30.05.1876 р. — Емський указ російського царя Олескандра ІІ про заборону українського слова і письменства