Росія хоче «перезаснувати»... Росію

«Прихопивши» й нашу Історію. Тому що «погано лежить»?

Iгор Сердюков, «День»

2 серпня у старовинному місті Володимирі (тому самому, котре в ХІІ — ХІІІ століттях було центром потужного князівства, керованого Андрієм Боголюбським та Всеволодом Велике Гніздо) президент РФ Дмитро Медвєдєв виступив перед відомими представниками російської історичної науки. У висловлюваннях Медвєдєва є чимало цікавого й для нас, українців, через що «День» не може оминути їх своєю увагою. Не будемо зосереджуватись зараз на його філологічних вправах (треба російською говорити «на Украине», а не «в Украине» — у зверхньому стилі поправив президент чергову промовицю), на що мало не передусім звернули увагу деякі ЗМІ та політики. Поговоримо зараз про речі більш суттєві, й не тільки в науковому, а й політичному аспектах.

Дещо раніше російський президент підписав указ, на важливості якого він неодноразово наголошував на цьому заході. Йдеться в цьому документі про (дослівно) «відзначення 1150-річчя російської державності» (не руської, не києво-руської, не давньоруської, а саме російської — тільки так!). Тобто стара, сумнозвісна «звичайна схема руської історії» імені Карамзіна, Погодіна та Соловйова, здавалось би, давно вже розбита вщент Михайлом Грушевським, а ще раніше — Михайлом Максимовичем, — ця схема «живе й процвітає» у високих кремлівських колах, піднята знову на щит і офіційно схвалена указом президента. Нагадаємо читачам, що згідно з цією схемою вибудовується прямий ланцюг історичної спадкоємності: Київська Русь — Московська держава — Російська імперія — СРСР — сучасна Російська Федерація. України тут за визначенням немає. Щоправда, «братнім» народам — українцям та білорусам — «милостиво» пропонується взяти участь у святкуванні неоімперського псевдоювілею; очевидно, теорія «спільної колиски» теж береться на озброєння, коли треба «підсолодити» великодержавну пігулку і той образливий ефект, який вона справляє на «братів». Втім, беручи до уваги, що наше теперішнє політичне керівництво (освічена його частина) мало не повністю поділяє теорію «спільної колиски» східних слов’ян — Київської Русі, то реакція, цілком можливо, з боку України буде позитивною...

Цікаво, що пан Медвєдєв неодноразово у вельми позитивному контексті згадував помпезне святкування так званого «1000-летия России», організованого 1862 року імператором Олександром ІІ. Нагадаємо: це той самий монарх, який скріпив своїм підписом Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський (1876 р.) указ, де з прямотою артилерійської гармати стверджувалось: ніякої української мови не було, немає й бути не може!

Однак це справа влади та російських науковців — які історичні міфологеми конструювати задля, як висловився президент РФ, «інтелектуальної, економічної та національної консолідації». Щоправда, зауважимо, тут трапився конфуз: у Володимирі Д. Медведєв зі здивуванням прочитав написи на історичних пам’ятках, згідно з якими це місто, справді колиска майбутньої державності Московії, було засновано не українським (переяславським, згодом — київським!) князем Володимиром Мономахом у 1108 році, як було насправді, а, виявляється, князем Володимиром Святославичем, Хрестителем Русі, між іншим, теж київським володарем, ще на сто років раніше. Це буде виправлено, втім, головне полягає в іншому: українську національну свідомість, нашу ідентичність давно вже слід очистити від таких схем, що навічно замуровують нас у стіну «Русского мира». В цьому й полягає політичний аспект проблеми: адже відома концепція Патріарха Кирила (в її «духовному» варіанті) та Дмитра Медведєва й Володимира Путіна (у варіанті «світському», державницькому) розробляється, пропагується та щосили поширюється не для уточнення минулого, а для забезпечення потрібного Кремлю майбутнього! А що може Україна протиставити політиці в стилі спецоперацій, цим зазіханням на ідентичність? Очевидно, що Росія (точніше, її керівництво), прагнучи стати національною державою, «консолідуватись» у такий спосіб, морально й політично готова прихопити те, що «погано лежить», а саме — українську ідентичність та історичну самосвідомість. У реаліях сьогодення (духовність і культура розглядаються як щось «зникомо мале» за значенням, яскравий приклад чого — сумна доля Музею історії Києва; масова історична свідомість живиться імперськими міфами та дешевими «державницькими» серіалами з Москви) українська історія фактично стає легкою здобиччю. А це означає, що всіх нас мають намір позбавити «національного паспорта». Влада ж, неначе навмисно не помічаючи цього, поглинена дрібними чварами... Отже, все буде залежати від того, чи адекватно зрозуміють самі українці те, що відбувається.

Москва пропонує відзначати народження Русі...

через чотири століття після заснування Києва. I через три — після першої згадки

Російський президент Дмитро Медведєв видав указ про святкування «1150-річчя заснування російської державності», маючи на увазі літописне закликання чи то до Новгорода, чи до Ладоги (за різними джерелами) ватаги варягів на чолі з Рюриком.

Проте, схоже, сам російський президент не впевнений в історичній «стерильності» цього святкування. За його словами, виголошеними на нараді російських істориків, він «дуже довго думав, перш ніж підписати цей указ», через побоювання «створення державної верифікації історії». Але, за словами Дмитра Медведєва, згадавши про діяльність російського імператора Олександра ІІ, який провів святкування «тисячоліття Росії» 1862 року, нинішній російський глава держави вирішив, що «плюсів тут більше». Отже, дата «1150» не в останню чергу відзначатиметься тому, що нинішній президент-«ліберал» усіляко намагається бути схожим на так званого царя-визволителя, який 1861 року звільнив більшість населення Росії від рабства кріпаччини.

Між тим насправді 862 року на території нинішньої «серединної» Росії нічого визначального не сталося. Зграя вікінгів з території Швеції близько цього часу захопила кілька факторій на землях, заселених фінно-угорськими племенами і словенами-новгородцями. До речі, одна з перших факторій вікінгів — Ладога, з якої нині намагаються зліпити «першу столицю Росії» була населена представниками фінно-угорських племен водь і чудь. Фінською мовою «Ладога» означає «низька місцина».

Більше того, зусиллями справжньої Російської держави — Московії — населення Новгородської Республіки було більшою мірою винищене в XV — XVI століттях, особливо в правління Івана Грозного).

Поселення шведів у фінському селі — невже це заснування російської державності?

Із таким же успіхом, як росіяни від загону Рюрика, українці могли б виводити свою державність від давньогрецьких міст на Чорноморському узбережжі. Бо ж греки не так далеко відбігли від українців, як шведи — від нинішніх росіян.

Отже, факти. З кінця VIII ст. на арені світової політики з’явилися жителі Скандинавського півострова. В Україні їх звали варягами, а в Західній Європі — норманами (тобто «людьми півночі»). Бідна земля Скандинавського півострова не могла прогодувати місцеве населення. Там утворюються численні ватаги випробуваних вояків, які в пошуках здобичі починають спустошувати узбережжя Європи. Їхні мобільні морські загони почали набіги на узбережжя від Англії до Італії, здобуваючи успіх силою й несподіваністю атак та неможливістю швидко організувати відсіч у кожній точці узбережжя.

Із початку ІХ ст. дружини варягів починають вдиратися в землі ільменських словенів і згодом захоплюють Новгород. Також варяги утверджуються в деяких інших містах на території сучасної Росії та Білорусі, зокрема в Пскові й Полоцьку.

У цих точках осідають дружини варягів у складі по кілька сотень вояків. Головною метою варягів була нажива за рахунок слов’янського населення через збір данини. Часто варязькі дружини, збагатившись, верталися до себе додому в Скандинавію або йшли найматися до армії Візантії. Але найбільш діяльні з варягів почали засновувати на слов’янських землях власні династії. Так сталося в Новгороді, Полоцьку й Києві.

Перші контакти слов’ян з варягами в Середній Наддніпрянщині було започатковано під час мандрівок останніх шляхом «із варягів у греки», коли варязькі купці та найманці рухалися до Візантії з метою торгівлі чи найму до візантійської армії. Варяги почали розглядати Київ як головний «приз» на слов’янських землях, і вступають за нього в криваву суперечку. Варязькі князі швидко усвідомили важливість Києва як ключового міста для контролю за шляхами регіону й, спустившись по Дніпру, захоплюють і Київ.

Решта слов’янських земель на території України, крім полян, у перші десятиліття після захоплення Києва не відчули жодних змін і зберігали місцеві династії князів.

Найцікавіше, що російський президент закликав Україну разом святкувати «1150 років російської державності».

Зовсім незрозуміло, навіщо Україні святкувати прихід у маловідому Ладогу загону Рюрика, який і в Києві ніколи не бував.

Більше того, на час здобуття влади Аскольдом і Діром Русь уже була значною політичною силою, здатною до організації великих військових сил із навколишніх племен.

У хроніці франкських імператорів «Бертинські анали» під 839 р., оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до візантійського імператора, як вони твердять, заради дружб». Таким чином, в цей час, ще до утвердження варязької династії в Києві, руси мали володаря, який був настільки впливовим, що вже мав відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською імперією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «каганом», на зразок володарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою.

Ще у 840-х роках відбувся похід Русі на місто Амастриду на Південному узбережжі Чорного моря. 860 року стався напад Русі на Константинополь. Тоді Русь встигла зруйнувати передмістя Царгорода, але через тиждень зняла облогу, уклавши, як пише вітчизняний літописець, вигідний для Русі «договір миру й любові» з Візантією. Імператор Михаїл залишив військо й терміново повернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багатокілометрових мурів міста. У своїй проповіді патріарх Фотій пригадував, що «місто ледве не було підняте на спис», тобто взяте.

Іноземці повідомляють про існування в Наддніпрянщині могутнього князівства на чолі з «королем Діром». Близько 867 року Константинопольський патріарх Фотій повідомляє про масове хрещення русів. І на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, що підтверджувало прийняття християнства Аскольдом і Діром.

Згідно з літописом, 882 року в Київ прибули інші варяги — син того самого Рюрика малолітній князь Ігор та його родич Олег. Дорогою вони захопили Смоленськ та Любеч і поставили там своїх намісників. Зустріч із Аскольдом і Діром закінчилася їхнім убивством, в результаті якого владу в Києві захопив Олег.

Захопивши Київ, Олег почав вести себе як правитель Русі, як тоді називали Київщину. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Ця його заява стосувалася виключно Русі, тобто Середньої Наддніпрянщини.

Слід відзначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави. Масив фінно-угорських народів, сконцентрований на території сучасної Центральної Росії, залишився за часів Олега поза впливом Києва і був підкорений лише його наступниками на великокняжому троні.

Інші підвладні варягам міста, а також залежні племена Олег починає розглядати як піддані Києву. Приміром, київський князь змушує новгородців щороку платити данини Києву на 300 гривень, з яких 100 гривень залишалися в Новгороді та йшли на утримання київської князівської адміністрації, а решта відсилалася до Києва.

Олег послідовно приєднує до Київської держави племена древлян (883 р.), сіверян (884 р.), радимичів (885 р.). У 907 р. відбувся напад Олега на Візантію. За даними вітчизняного літопису, морська частина війська складалась з двох тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40 чоловік. Відповідно до даних літопису, армія Олега налічувала понад 80 тисяч вояків — дуже значне військо для часів Середньовіччя. Під враженням від Київського війська Візантія пішла на переговори з Руссю, бажаючи відкупитися даниною.

Наступний князь — Ігор Старий — був сином варязького князя Рюрика, який, захопивши Новгород, помер там близько 879 року. Найдавніші київські книжники XI століття не визнавали й не шанували ані Рюрика, який взагалі ніколи не був у Києві, ані Олега, який був не з княжого роду і формально вважався лише регентом Ігоря.

Офіційне літописання Київської Русі ХІІ століття відносить до слов’ян такі племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Як бачимо, на території сучасної Росії до слов’ян занесено лише новгородців, які були переважно винищені або депортовані Московією в ХV — XVI ст.

Певний час в історії була популярна теорія про скандинавське походження назви Київської Русі, яке їй нібито надали прибульці-варяги. Однак нині під тиском фактів цю теорію спростовано.

Назва «Русь» вперше з’являється щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор 555 року говорить про народ Північного Причорномор’я й Наддніпрянщини як про народ «рос», що проживав на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. Також у творі готського історика Йордана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Однак ні в VI, ні в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти наддніпрянських слов’ян із варягами датуються взагалі лише серединою ІХ століття.

До того ж у вітчизняних літописах руси відокремлюються від варягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та іншими племенами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема, в арабських та європейських джерелах. Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Крім того, візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Руси, чи роси, у візантійців — завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій — самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу, одразу на південь від Києва на правому березі Дніпра скупчено цілий ряд власних назв із відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Росена, Роська, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддніпрянщини за багато століть до появи на історичній арені вікінгів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве, наддніпрянське походження.

У І тисячолітті н. е. тут проживало особливе плем’я — роси (руси). Численні писемні джерела мандрівників та політичних діячів стверджують, що це плем’я не було слов’янським. Особливо багато таких повідомлень у арабських мандрівників, які в ІХ — Х століттях часто бували на території України, мандруючи з Хозарії та Волзької Булгарії.

За даними мандрівників, руси в Х ст. мали характерні риси — релігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема, характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом — і українців — широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, збережені в Україні до часів козацтва), сарматські назви посад своїх вождів тощо.

Усе це дає можливість зв’язати русів VI — X ст. із залишками сарматів.

Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н.е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських могильників початку нашої ери (найбільше — по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сарматського племені роксолан.

Русь X — XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької областей. Жителів цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами, або, рідше, — русами. З кінця ХІІ ст. Руссю, крім Центральної та Північної України, починають називатися й західноукраїнські землі. Вперше з’явившись у щонайменше VI столітті, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні — до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко 1914 року писав: «Я єсмь русин». Деякі жителі Закарпаття досі називають себе русинами.

Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану. Наприклад, московські царі довго намагалися вивести свій рід від засновників Риму — Ромула та Рема, імператора Августа тощо.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України, є лише ознакою престижності імені Русі. На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля тощо.

Примітно, що саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, найбільше зберегли українську етнічну ідентичність.

Це — факти. У російській історії є свої факти. Зокрема той, що перша російська (Володимиро-Суздальська) форма державності почалася щойно після сепарації Суздальської землі від Києва в середині XII століття. А син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський насправді є «першим великоросом на історичній арені», як писав свого часу російський історик М. Ключевський.

Навіщо тоді Росії «зариватися» аж у IX століття? Як сказала на нараді в російського президента одна з істориків В. Уколова, «IX століття — це століття, коли утворюється Французька держава, Німеччина. Це дозволяє зняти оману, що ми десь відстаємо — чи не в загальному тренді, чи ми у світовому розвитку кудись убік йдемо».

Тож нинішні святкування — від імперської звички здаватися давнішими й родовитішими, ніж є насправді. Хоча, напевно, від такого марнославства потерпає не лише Росія, а й багато інших країн, які вважають, що їм чогось не вистачає. Звісно, ніхто не може заборонити Росії конструювати свої національні міфи, щоб щось доводити світові, навіть на шкоду істині. Але ось до чого це призводить. На тій же нараді російський президент Медведєв поцікавився в одного директора Інституту археології РАН: «В одному з матеріалів до зустрічі написано, що все-таки Володимир (на Клязьмі) був заснований Володимиром Мономахом 1108 року, а тільки що я розмовляв з губернатором, він мені виклав вже іншу версію». На що російський історик компетентно відповів: «Цілком очевидно, що Володимир був заснований Володимиром Мономахом, і якби, коли володимирська адміністрація святкувала ювілей заснування міста Володимиром Святославичем, вона запросила довідку в Російській академії наук, то вона б отримала цю відповідь. Але, на жаль, тоді ця довідка не була запрошена, й у нас тут виходять такі дивні речі: в місті стоїть пам’ятник Володимиру Святославичу — засновнику Володимира, а Володимир був заснований зовсім іншим князем, сто років по тому його правнуком Володимиром Мономахом».

Вік туди, вік сюди — що це для вікової пропаганди?

Між тим, як заявив на тій же нараді в російського президента російський історик О. Петров, понад 80% росіян не знають імен, по батькові своїх прадідів.

А ще Росія залишається країною з непередбачуваним минулим. Як у позаминулому столітті писав один російський класик, «російський уряд, немов зворотне провидіння, облаштовує на краще не майбутнє, а минуле». 

У зачарованому колі 

Кирило Галушко, кандидат історичних наук

Для широкого загалу українства майже непомітно промайнув той факт, що 3 березня цього року президент Російської Федерації Дмитро Медведєв підписав Указ «Про святкування 1150-річчя зародження російської державності», яке, за офіційною думкою, припадає на 2012 рік. У нас, в Україні, як відомо, цього доленосного року – футбол, а в росіян, як завжди, - державність. На подію увагу звернули останніми днями, після спілкування Д.Медведєва з ученими-істориками 2 серпня в м.Володимирі, де на даний нормативний акт було звернено належну публічну увагу російської громадськості. Тим більше, фахової й наукової. Хоча навіть після цього наш медійний простір знову зосередився на манівцях на кшталт того, що російський президент під час розмови наголосив на тому, що норми російської мови пропонують говорити саме «на Україні», а не «в Україні». І це вводить нас у нетрі російської філології з її заплутаними в усіх аспектах дороговказами щодо того, хто, коли і як «в» і «на», замість того, щоб дати можливість зосередитися на реальному предметі дискусії: як викладати російську історію російським громадянам.

Адже для нас не є великою таємницею, що в тлумаченнях давнього та недавнього минулого Росії міститься основна частина українсько-російських актуальних світоглядних непорозумінь. Оскільки основні офіційні месиджі Росії щодо нашого минулого ми час від часу дуже дошкульно відчуваємо, то варто все ж трохи відійти від філології. Звернімося все-таки до історії.

Під 862 роком наше літописання фіксує «покликання варягів» на чолі з Рюриком племенами слов’ян і фінів із території сучасної північно-західної Росії (словени, чудь, кривичі, весь) із метою подолання локальних конфліктів і сприяння (сучасною мовою) «національній консолідації». Це, згідно з традиційною російською версією історії, стало початком Росії. На належному офіційному рівні до цього звернулися за царювання Олександра ІІ, коли 1862 року в Новгороді (сучасний Великий Новгород) було споруджено й урочисто відкрито монумент «1000-ліття Росії». При упровадженні ліберальних реформ «царя-визволителя» важливо було надати нового тлумачення історичній місії російської монархії. Реформи вимагали певного «перезавантаження» династичного проекту Романових за нових умов, коли вони ставали, замість речника лише держави і дворянства, певним надстановим, усесуспільним арбітром у цивілізованому впорядкуванні російського життя. Певною мірою це можна вважати потужним ідеологічним “уприскуванням” історії в політику з метою надання архаїчній російській монархії модернізованого змісту, що відповідав би почтаковій стадії переходу до моделі західноєвропейських конституційних монархій ХІХ століття. Але при цьому реальна історія була трошки спрощено інтерпретована, і сама логіка цієї інтерпретації може видатися цікавою українському спостерігачеві за розуміння одвічних проблем у формулюванні «офіційної історії Росії». Адже в ХХІ столітті російські сусіди мимоволі “впадають у гріхи” ХІХ століття.

Логіка Олександра ІІ нам цілком зрозуміла, оскільки він виходив з інтересів монархії й династії. Але це не зовсім збігалося з наявною навіть у середині ХІХ століття інформацією щодо початків руської державності й початків династії Рюриковичів. А вони, як не прикро комусь, не зовсім збігаються. Є Русь, і є Рюриковичі. І якщо ми будемо опиратися на наше рідне літописання, то воно нам виразно вкаже на певні розбіжності в тлумаченні їхніх «стосунків» ще ХІ століття, коли були сформульовані версії, які викладав Нестор-літописець уже на початку наступного ХІІ століття. Звісно, на 862 рік припадає «покликання варягів» (і, відповідно, поява Рюрика як фундатора династії). Але ж мова йде про «російську державність», Русь, Росію. Про «Росію» як набагато пізніший термін можемо поки взагалі забути, а от Русь... Як із нею бути? Адже Русь історично «засвітилася» не тоді й не там, де закликали Рюрика.

Що тоді робити з князем Аскольдом, який не був Рюриковичем, але був очевидним ватажком Русі в поході на Константинополь 860 року, трошки раніше за 862? І князював він, за літописом, у Києві (сучасна Україна). А що ж робити з Новгородом, куди закликали Рюрика (і де встановлений монумент «1000-ліття»), коли цього міста, як ми знаємо, 862 року ще просто не існувало (і ще півстоліття по тому)? Звісно, що згодом у літописанні зўявилися конкуруючі київська і новгородська версії минулих подій, засвідчуючи очевидний плюралізм думок давньоруських ченців-істориків. А вони були трохи ближчими до тих подій, аніж ми, сучасні історики, тож маємо мимоволі шанувати їхні твердження. Тим більше, що їхні оцінки - це джерела, а наші – лише пізніші інтерпретації. Не будемо, безперечно, переоцінювати якісь категоричні судження щодо тої доби (історики дуже вправно вміють критикувати попередників), але мимоволі маємо той обсяг автентичних джерел, який маємо. Більше немає.

Звісно, можна було б добряче розкрикитувати ті легенди, які переповідає “дідусь” Нестор, але щодо «народу Русі» й 860 року в нас є конкретна дата й описи з цілком незалежних, позбавлених східнослов’янської політичної непередбачуваності візантійських джерел, чого немає щодо 862 року і «місто-герой» Новгород. Тож із чого має починатися «історія російської державності», якщо ми хоч якось будемо пов’язувати її з терміном «Русь» і його територіальною належністю? І якоюсь науковою аргументацією? Греки-візантійці не пишуть, із якої саме місцевості розлогої Східної Європи прийшов до Царгорода народ Русі, але Нестор прямо вказує на Аскольда й місто Київ. Цілком можливо, що старий чернець був прихованим українським націоналістом і свідомо фальсифікував історію не на користь до новгородських російських ура-патріотів, але його свідчення сьогодні просто нема чим «крити». І це для фахових істориків ХХІ століття залишається поки що істиною останньої інстанції.

Тож з історією у справі про 1150-ліття поки що слабенько. Звісно, якщо оцінювати з позиції фахового історичного бачення. І постає риторичне запитання: невже це знову політика?

Як слушно зауважив Д.Медведєв, «випадкового нічого немає у діяльності президента». Усе-таки наступного року - вибори, і тема історії та традиційних патріотичних цінностей повинна відіграти належну роль у підготовці громадськості до демократичного волевиявлення. Можливо, 2012-й навіть стане «роком російської історії». Непоганим був би державницький патріотичний “круглий” ювілей, опертий уже на прокладені з часів Російської імперії ідеологічні рейки. Через це у нас фігурує саме 862-й, а не 882 рік, яким і в російських, і в українських, і в радянських підручниках позначена дата створення Давньоруської держави князем Олегом. Це все очевидно, але які «історичні наслідки» матиме це спілкування влади з наукою для росіян і нас, «історичних сусідів»?

Кілька років тому мені довелося робити порівняльний аналіз російських шкільних підручників з історії. Звісно, було цікаво пошукати нові тенденції в цій царині або ж, як любить висловлюватися підвладний віянням часу Д.Медведєв, тренди. І спілкування російського президента з відомими представниками історичного цеху (історики, археологи, директори інститутів та ректори університетів) дає суттєву поживу. Але прикрим є те, що «нові тренди» комплектуються на підставі «трендів» доволі старих і добре знайомих.

Лейтмотивом розмови врешті-решт стала констатація необхідності створення «єдиної офіційної наукової версії історії Росії» (Ю.Петров) та досягнення «більшого консенсусу» в навчальній літературі. Тобто, попри наголошення на необхідності й корисності дискусій серед академічних істориків (хоча, як стверджується, «гострота” дискусії з багатьох питань вщухла), тлумачення інформації для школярів повинне бути, безперечно, спрощенішим та усталенішим.

Не обділили увагою і східнослов’янських братів – українців і білорусів. Останні, згідно з пропозицією директора Інституту російської історії РАН, підтриманої Д.Медведєвим, будуть запрошені до святкування 1150-річчя, оскільки «Русь від початку була багатонаціональною державою». Незрозуміло, щоправда, чи означає це, що українці та білоруси існували як нації (чи національності) ще за часів Давньої Русі. Але тоді з контексту трохи випадають самі росіяни, оскільки в усіх підручниках з етнології Росії написано, що російський народ сформується приблизно через півтисячоліття після означеної причини святкування. Ще нас із білорусами згадують у тому ключі, що, як виявляється, у нас історична наука дуже політизована, натомість у самій Росії, за словами Д.Медведєва, «зараз немає ситуації, коли влада дає такі замовлення історикам, а історики відповідні побажання обслуговують». На такі слова в якоїсь щирої душі із залу вихопилося: «Слава Богу!» Але тій людині варто було б звернути увагу на інші констатації президента: «Так, ні указом, ні законом, звісно, цього не вирішити, але це все-таки орієнтація». А в устах глави держави слово «орієнтація» доволі вагоме, тож зарано Богу дякувати.

Не можуть російські колеги позбутися й деяких старих комплексів, спричинених дивною появою на Руській землі українців. Через це доводиться стверджувати, що «почалося усе [Русь та російська державність], звісно, з Північного Заходу» і що в ХІІ ст. у Володимирі-на-Клязьмі перебував центр Русі (археолог Н.Макаров). Обидва ці твердження, а надто їх категоричність, м’яко кажучи, не відповідають сучасним науковим уявленням. І не тому, що нас ображає відсутність Києва в якості єдиного центру, а тому, що в ХІІ ст. таких «центрів Русі» було вже просто декілька. Проте «переїзд центру» до Володимира залишається вічною мантрою у поясненнях суперечливої й уже академічно безглуздої тези про привласнення саме Московською державою спадщини Давньої Русі.

Ця термінологічна плутанина, як завжди, призводить до звичних і традиційних висновків. Відтепер Русь, як і Росія, стала «багатонаціональною державою», але це лише наштовхнуло на нагадування про одвічну єдність східних слов’ян. Раніше приводом до цього була «концепція давньоруської народності», але її в цитованій мною розмові не згадали, прийшовши до тих самих висновків бічним шляхом «нового тренду». «Новий тренд», попри сумнівну «новизну», також традиційно залишив за бортом російського історичного процесу «неруські народи», яких у РФ понад 100, і переважна більшість із них є корінними мешканцями згаданої держави. Тому сумними та звичними здалися слова представника Татарстану І.Гілязова: «Треба враховувати, що з найранішого періоду руської історії (або російської історії) різні народи вносили свої неповторні риси. На жаль, цей момент у нас дуже часто не береться до уваги, залишається осторонь. Навіть коли ми говоримо про Золоту Орду, дуже часто її не згадуємо тільки у негативному сенсі, хоча, поглянувши на неї серйозніше й на підставі численних джерел, власне, зрозуміємо, що без Золотої Орди не було б Московської держави». І ці слова можна зрозуміти, адже в шкільних підручниках з історії Росії багатомільйонний татарський народ не згадується добрим словом, а після взяття Казані Іваном Грозним не згадується взагалі. Це стосується й інших «неруських». І цілком слушно розвинув свою думку татарський колега: «Ми знаємо тільки протистояння, ми помічаємо конфлікт і потім роздмухуємо його, переносячи багато симпатій-антипатій сьогоднішнього дня на минуле, що абсолютно неприпустимо». Відповідь Д.Медведєва була «розуміючою», адже завершилася приязною, щирою пропозицією «відсвяткувати разом». Може, і взяття Казані? Це ж зміцнило російську державність? Врешті це трошки нагадало мені відомий анекдот про поетів, які критикували слова нового гімну Росії, автором якого є Сергій Михалков. Той начебто відповів: «Слова, може, і поганенькі, але слухати будете стоячи…»

І відчувся у стенограмі зустрічі одвічний парадокс російської державницької ідеології. Олександр ІІ, як було сказано, упровадив попереднє святкування 862 року на хвилі лібералізації Росії. І тепер, на «черговому етапі лібералізації», задля неї, рідної, мусить посилитися «національна консолідація», історичні дискусії повинні «втратити гостроту», а навчальна література - позбутися решток плюралізму в тлумаченні минулого Росії. Ні, що не кажіть, а «лібералізація по-російськи» зазвичай набуває дещо дивних форм… Особливо в царині, «далекій від політики».

Джерело: day.kiev.ua, 04.08.2011

Висловити думку у Форумі

ПАТЕНТБЮРО-ОНЛАЙН - миттєві заявки на об'єкти інтелектуальної власності